Основні напрями сучасної реліпйної філософії

Існування богів є хитрою вигадкою, насправді їх немає".

Демокріт

Впродовж значної частини своєї історії релігія співіснує і взаємодіє з філософським еволюційним процесом. У релігії і філософії багато спільного, але й розбіжності між ними суттєві. У них, наприклад, спільний об'єкт дослідження: світ людини і людина у світі. В процесі його інтерпретації релігія і філософія змушені розмірковувати над аналогічними за своєю суттю питаннями про походження світу і людини, про життя і смерть, про джерела і межі пізнавальної діяльності людини, про справедливість і щастя, добро і зло, любов і ненависть тощо. Однак відповіді на ці питання вони дають різні, здебільшого протилежні.

Важливим елементом як релігійного, так і філософського світогляду є уявлення про картину світу. Як сукупність найбільш загальних релігійних поглядів на світ, його походження, будову і майбутнє релігійна картина світу розробляється всіма релігіями, але найдетальніше — розвиненими релігійними системами. Головною її ознакою є поділ світу на природний і надприродний, але за умови абсолютного панування другого над першим. Іудаїзм, християнство, іслам та багато інших релігій визнають триярусну будову світу — небеса, земля, пекло. Небеса — світ досконалий, земний — тлінний, reo- і антропоцентричний. Іншими елементами релігійної картини світу вважаються креаціонізму тобто твердження про створення Богом (щоразу з нічого) душі людини і поєднання її з тілом у момент народження людини, та есхатологія — ідея "другого пришестя", кінця світу, кінця історії людства. Описано релігійну картину світу в "священних книгах" — Ведах, Біблії, Корані. Християнська картина світу була сформована шляхом синтезу біблійних ідей творення і Божого промислу, космологічних елементів давньогрецької філософії і низки природничо-наукових уявлень давнини, що ввійшли до геоцентричної системи Птолемея (бл. 90 — бл. 168).

На відміну від теологів, представники філософської картини світу виходять із твердження, що світ завжди був, є і буде; що він існує як об'єктивна реальність (незалежно від волі та свідомості людини); що його єдність полягає в його матеріальності; що світ є дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування й розвитку і реально пізнавана свідомістю окремих людей і цілих поколінь. Крім того, вони доводять, що релігійна картина світу принципово догматична, а філософська — обов'язково творча.

Свого часу принципи і закони механіки, що були сформульовані І. Ньютоном (1643—1727) у його головній праці "Матеріалістичні основи натуральної філософії" (1687), заклали основи механістичної картини світу (макросвіту), яка ознаменувала революційний переворот у пізнанні Всесвіту. Цей переворот був пов'язаний з переходом від натурфілософських здогадів і гіпотез про "приховані" якості макрокосму та спекулятивних роздумів про всі процеси, що відбуваються у ньому, до експериментального природознавства, в якому всі припущення, гіпотези і теоретичні моделі перевіряються за допомогою спостереження і досвіду. Механічний рух, таким чином, був зведений до точного математичного опису; для цього необхідно і достатньо було визначити початкові координати тіла, його швидкість або імпульс і рівняння руху. Всі наступні стани тіла визначались конкретно у будь-який момент часу. Це стосується і минулого, оскільки у рівнянні руху знак часу можна було легко змінити на зворотний. Після цього всі механічні процеси поставали детермінованими, точно й однозначно визначеними попередніми станами, а простір і час — незалежними, абсолютними і не пов'язаними з рухом тіла.

Отже, механіцизм зруйнував релігійну картину світу і сприяв розвиткові науки і філософії. Проте він виявився обмеженим через абсолютизацію механічної форми руху матерії і метафізичне філософствування. Конкретним її вираженням стало визнання Ньютоном і його прихильниками з числа вчених і філософів "першого поштовху" як причини появи руху у світі, хоча вони й відмовляли Богові в подальшому втручанні у створення сонячної системи.

Наступні успіхи науки і філософії ознаменувалися створенням електромагнітної картини світу. Біля її витоків стояв відомий англійський фізик Дж. Максвелл (1831—1879). В основу його теорії було покладене поняття про "поле" (раніше, у ньютонівській механіці, роль фундаментального елементу надавалася лише речовині). В ній макрокосмічні заряди і струми розглядаються як сукупності мікрокосмічних зарядів і струмів, що створюють власні електричні й магнітні мікрополя. Вони безперервно, з плином часу, змінюються у кожній точці простору. Макрокосмічні поля є посередніми мікрополями. Опосередкування мікрополів відбувається у значно більших часових межах, ніж періоди внутрішньоатомних процесів, а їх об'єми значно перевищують об'єми атомів і молекул. Електричні й магнітні взаємодії, що відбуваються за участю електромагнітного поля, поширюються з кінцевою швидкістю, що дорівнює швидкості світла у певному середовищі. При цьому речовина дискретна, має скінченну кількість ступенів свободи, а поле безперервне, кількість його ступенів свободи нескінченна. Таким чином, створення електромагнітної картини світу теж суттєво сприяло утвердженню наукових поглядів на його виникнення.

Однак релігійні і філософські погляди не тільки протилежні у питаннях про побудову світу, а й принципово відрізняються за світоглядами. Центром будь-якого релігійного світогляду є пошук вищих цінностей, справжнього шляху життя людини. Але ті цінності і життєві шляхи, що ведуть до них, переносяться ним у трансцендентний, потойбічний світ, не в земне, а у "вічне" життя. Усі справи і вчинки людини, навіть її помисли, оцінюються, схвалюються чи засуджуються за цим вищим, абсолютним для неї критерієм. На відміну від релігійного, філософський світогляд вбачає цінності життя у ньому самому, а ціннісні орієнтації людей — у мірі відповідності їх життєвих позицій об'єктивному історичному процесу.

Крім того, релігійна свідомість — завжди масова, а філософська — завжди теоретично оформлена. Релігія не вимагає доказів і розумового обґрунтування своїх положень. Вона надає пріоритет істинам віри над істинами розуму. Філософія — це завжди робота думки. Релігія відображає дійсність фантастично, а філософія (наукова) — об'єктивно й адекватно. Водночас, якщо мати на увазі гуманістичний аспект релігійної свідомості, вона була першим людським поглядом у вічність, первісним усвідомленням єдності людського роду, глибоким розумінням універсальної цілісності буття, хоч і догматичним, навіть у процесі трактування його центральної ідеї. У християнстві — це есхатологічні ідеї; у буддизмі — ідеї нірвани, що означає "згасання" життя і водночас прагнення до нього; в ісламі — думки про абсолютну владу над світом єдиного Бога, воля якого назавжди визначила долю кожного.

Взаємовідносини філософії і релігії ніколи не були однозначними. Проте філософія завжди здійснювала пошук основ і причин виникнення, поширення і функціонування релігії, аналізувала її функції у суспільстві, вивчала міру її впливу на процес соціалізації особистості, а релігія, у свою чергу, намагалася філософськими засобами пояснити систему своїх догматів і принципів віри. В результаті у філософії стосовно релігії склалися дві сфери знання: філософія релігії і релігійна філософія.

Філософія релігії впродовж усієї своєї історії вивчає психологічні, гносеологічні, соціальні, об'єктивній суб'єктивні умови походження та існування релігії; онтологічну, пізнавальну і моральну її сутність; співвідношення релігійної віри і знання; місце релігії у духовному житті суспільства й особистості.

Антична філософія трактувала релігію в цілому наївно-раціоналістично. Згідно з її натуралістичною концепцією, що виходила від Теагена Регійського (VI ст. до н. е.), боги — алегорії зовнішніх природних явищ. Інша концепція, антропологічна, стверджувала, що Боги — це обожнені стародавні царі та герої. її автором вважається Евгемер із Мессени (бл. 340 — бл. 260 до н. е.). У наш час відома книга Евгемера "Священна грамота", в якій у жанрі розповіді про мандрівки по морях розповідається про щасливий острів Пангею і надпис давнього царя Пангеї Зевса, що в ньому йдеться про Урана, Кроноса і Зевса — могутніх царів Пангеї, які заслужили своїм благодійництвом божественні почесті. Евгемер розповідає і про те, як вони обдарували людей усіма досягненнями цивілізації, описує, як Зевс об'їздив з цією метою всю Землю. Авторство ще однієї концепції приписується, наприклад Платоном (428—348 до н. е.), афінському тиранові Крітію (460— 408 до н. е.). Це — політична концепція релігії, або концепція омани. Вона вбачала у релігії знаряддя управління, винахід стародавніх законотворців для керування через жерців справами людей. Від Секста Емпірика (друга пол. П ст. — поч. ПІ ст,)бере свій початок договірна концепція релігії, в якій та розглядається як результат домовленості правителів і жерців з народом. В античній філософії зародилася також психологічна концепція, що пов'язувала виникнення релігії зі страхом людей перед стихійними природними силами.

Філософія Середньовіччя сформувалася в умовах, коли церкві належала функція загального синтезу духовних цінностей і вжиття вирішальних санкцій відносно особистостей і суспільних інститутів . Вона була схоластичною й апологічною, повністю підкореною релігії служницею Богослов'я, еклектичним поєднанням догматичних теологічних передумов з раціоналістичною методикою, характеризувалася особливим інтересом до формально-логічної проблематики. Вона припускала, що будь-яке знання має два рівні: надприродне знання, що випливає з "одкровення", і природниче знання, що набувається людським розумом. Змістом першого є тексти Біблії з авторитетними коментарями "отців церкви", тобто релігійних