Своє основне призначення середньовічна філософія вбачала в обґрунтуванні догматів релігійної віри. З її погляду, гармонія віри і розуму досягається за умови першості віри, оскільки її джерелом є божественне "одкровення". Проте і в таких жорстких умовах близькі до істини філософські оцінки релігії наполегливо і не без боротьби торували собі дорогу. Філософський реалізм середньовіччя відкривав шлях раціоналізму з його пантеїзмом і деїзмом, а номіналізм — емпіризму з його атеїзмом; "єретичний" аверроїзм відкидав реальність особистої душі і дотримувався думки щодо існування у всіх істот єдиної інтелектуальної душі, позбавленої індивідуальних рис. В. Оккам (бл. 1285—1349) зі своїми прихильниками наполягав на теорії двоїстої істини, що руйнувала схоластичну "гармонію" віри і розуму.

У Новий час, особливо в епоху Просвітництва (ХУШ ст.), філософія заявила про свою "емансипацію" від релігії, а потім, в особі найбільш радикальних атеїстів, вчинила справжню атаку на релігію та ц догмати. У XIX ст. по-новому вирішувалось питання про ставлення до релігії у німецькій класичній філософії. І. Кант (1724—1804) розмежовував функції віри і розуму, релігії і філософії. Проблеми реального існування релігійних об'єктів він не торкався, а необхідність релігії доводив з практичних позицій. Релігія, згідно з його вченням, необхідна для обґрунтування принципів моралі та норм поведінки людей.

Г. Гегель (1770—1831), який був людиною помірковано-релігійних поглядів (протестантом-лютеранином), відносив релігію і філософію до найвищих форм духу, але на вершину піраміди ставив понятійне мислення, тобто філософію, а релігії відводив друге місце.

Л. Фейєрбах (1804—1872) вбачав джерело релігії у роздвоєності людини, у відчуженні від реальної людини її "родової сутності". У головній філософській праці "Сутність християнства" він доводив, що не Бог створив людину, а людина створила Бога. Водночас, за Фейєрбахом, релігія, що є продуктом людської неосвіченості, має й чимало позитивних якостей.

У марксистській філософії релігія визначається як фантастичне відображення у головах людей тих зовнішніх сил, що панують над ними у повсякденному житті, відображення, що в ньому земні сили набувають форми неземних. Згідно з цією філософіею, релігія — явище історичне, неминуче породження умов життя суспільства на певному ступені його розвитку. В процесі зникнення цих умов релігія з необхідністю "відмирає", однак не внаслідок насильницького запровадження у суспільстві атеїзму, а в результаті подолання сил, що поневолюють людину. Марксистська філософія прогнозує "відмирання" релігії у досить віддаленому від нас майбутньому. Що ж до сучасної філософії, то вона, маючи на увазі загальну домінуючу тенденцію подальшої секуляризації суспільного життя, постійно досліджує як ті чинники, що послаблюють релігію або викликають трансформацію її традиційних форм, так і ті, що живлять її, сприяючи збереженню і зростанню її впливу.

У XX ст. філософію релігії розвивали багато філософських напрямів, течій і шкіл: екзистенціалізм досліджував католицизм та іудаїзм; філософська феноменологія намагалася застосувати метод Е. Гуссерля (1859—1938) до вивчення релігійної свідомості; герменевтика з'ясовувала абстрактно-повчальні та ідеально-містичні змісти релігійних текстів; філософська антропологія використовувала релігію з метою створення базисної філософської науки про людину тощо. Досягнення філософії релігії очевидні. Вони сприяють формуванню пізнавального й активного ставлення поколінь людей до дійсності, в тому числі до релігії як феномену духовної культури людини і суспільства.

На відміну від філософії релігії, релігійна філософія сакрально (від лат. — священний) тенденційна. Своє головне завдання вона вбачає у примиренні релігійної віри і знання, релігії і науки, в обґрунтуванні релігії філософськими теоретичними засобами. Оскільки таке примирення принципово неможливе, релігійна філософія була і залишаєтьсяекзегетичною (від гр. — тлумачу), тобто мистецтвом тлумачення та пояснення положень релігійних догм і текстів.

Релігійний соціальний простір є плюралістичним. Плюралістичною є й релігійна філософія, яка представлена багатьма напрямами, течіями та школами. Кожна конфесія з метою захисту загальної значущості свого віровчення намагається мати власну філософію. Разом із тим релігійна філософія надає певні можливості для розв'язання онтологічних, гносеологічних, космологічних, соціальних та інших проблем філософії. Так, у буддійській філософії існують дві основні течії: хінаянська і махаянська. Базисним ухінаянській філософії є вчення про дхарми — вічні та незмінні елементи всього існуючого. Вони непізнаванні, можуть перебувати або в "належному бутті" (в стані абсолютного спокою, "нехвилювання"), або в "неналежному бутті" (в русі, "хвилюванні"). Нескінченний у часі й безмежний у своєму зростанні потік буття, усі його композиції, "справи і речі" утворюють комбінації дхарм, що "хвилюються". їх "хвилювання" короткочасне і навіть миттєве. Тому кожного разу виникають інші композиції буття. Людина, її існування — також результат дхарм, "що хвилюються". Супроводжуються усі "хвилювання" людськими стражданнями. Звільнитись від них можна лише через "заспокоєння" дхарм. Це можливо за умови отримання людиною "вищої мудрості", тобто знання закону усунення страждань, і виконання медитації. Після реалізації цих умов людина стає "архатом" (святим). У процесі досягнення нірвани вона спочатку перебуває у ній "із залишком", оскільки ще володіє фізичним тілом, а потім, з розпадом тіла, — в нірвані "без залишку", в якій його дхарми повністю "заспокоєні".

Більш повно положення хінаянської філософії викладені у трактаті найвидатнішого індійського буддійського філософа Васубандху (V ст.) "Абхідхармакош".

Буддійська філософія досягла найвищого рівня розвитку в махаяні а її школах. В основі махаянської філософії — ідея "Абсолюту" — "тіла дхарми". Воно нематеріальне, безмежне в часі і просторі, всепроникне. Якщо у хінаянській філософії Будда — людина на ім'я Шак'ямуні, то в махаянській — прояв, еманація "тіла дхарми". Отже, особистісного Будду замінює безособовий "Абсолют". Ототожнена тут з "Абсолютом" і нірвана: це не "заспокоєння дхарм", не припинення земного існування, а подолання людиною ілюзорності світу матеріальних і духовних феноменів, здобуття нею незалежності від "справ і речей" як джерела страждань. Мешкаючи у реальному, земному світі, людина, за цією філософією, завжди перебуває у нірвані, хоч і не усвідомлює цього, а нірвана сприймається як певний стан психіки буддиста.

Суперечності і міфічність — характерні особливості й християнської філософії, представленої трьома її основними напрямами: православним, католицьким і протестантським.

Православна філософія зародилася у Візантії, її перші представники Іоанн Дамаскін(675—753), патріарх Фотій (бл. 820 — бл. 891) та багато інших на засадах арістотелівської логіки зробили спробу обґрунтувати істинність і неминучу цінність християнського віровчення. На Русі тривалий час центрами створення і поширення цієї філософії були Києво-Могилянська і Московська слов'яно-греко-латинська духовні академії. На початку XIX ст. сформувалась течія, що отримала назву академічної філософії, її загальні принципи були розроблені професорами кафедр філософії, у тому числі Київської духовної академіїП.Д. Юрке-вичем (1827—1874) і С.С. Гогоцьким (1813—1889). Завданням своєї філософії вони вважали вивчення особливостей релігійного світогляду. Ця філософія визнавала його істинним тільки у тому разі, коли релігійний світогляд спирався не на емпіричне, а на раціональне наддосвідне знання про Бога. Згідно з цією філософією, єдність світу — поза світом, в Абсолютній сутності, тобто в Богові; людина — вінець Господнього творіння, її безсмертна душа — образ і подоба Бога, що слугує доказом його реальності, оскільки без нього безсмертя душі неможливе.

Ще одна течія у православній філософії під назвою "Метафізика всеєдності" пов'язана з іменами таких видатних російських і вітчизняних філософів, як B.C. Соловйов {1853—1900),П.0. Флоренський(1882—1937), С.Л. Франк (1877—1960), Л.П. Карсавін (1888—1952).

Всеєдність усього — одна з центральних категорій деяких філософських систем. Вона виражає досконалу єдність множинності, якій притаманна повна взаємопроникність і водночас взаємоподільність усіх цих елементів. У філософії B.C. Соловйова єдність усього — це єдність Творця і творіння. В онтологічному аспекті вона у нього виступає як Бог у трьох іпостасях: у гносеологічному — як нерозривний взаємозв'язок емпіричного (наукового), раціонального (філософського) і містичного (споглядально-релігійного) знання; в аксіологічному — як єдність істини, добра і краси; у соціальному — як єдність всесвітньої церкви і монархічної держави, злиття яких, на думку філософа, має привести до вільної теократії.

Православний священик, богослов, вчений і філософ П.О. Флоренський свої погляди обґрунтовував на принципі божественної любові. Без цього, зазначав філософ, може настати лише психічний і моральний розлад особистості, який він називав другою смертю — відокремленням душі від духа, на відміну від природної смерті, яка відокремлює душу від тіла; людина без любові до Бога втрачає власну субстанційну основу, свої творчі здібності, інтерес до життя.

Православна філософія час від часу оновлюється, пристосовується до змін в обставинах життя. Відомими представниками релігійно-філософського оновлення були Л.І. Шестов(1866— 1938), Н.О.Лосъкий (1870—1966), М.О. Бердяев (1874—1948), С. Булгаков (1871 —1944), Д.С Мережковський (1865—1941), В.В. Розанов (1865—1919), Д.В. Філософов (1875—1929), Н.М. Мінський (1855—1937) та ін.

М. О. Бердяев свою позицію виклав у працях "Філософія волі", "Досвід есхатологічної метафізики", "Самопізнання" таін. У їхній основі — поняття універсального, абсолютного буття. Воно, на думку автора, трансцендентне, не має просторових і часових визначень, не