Отже, апологетична функція релігійної православної філософії очевидна. Та ж функція є у центрі релігійної католицької філософії, представленої нині неотомізмом, неоавгустинізмом, тейярдизмом і низкою інших релігійно-філософських течій у християнстві.

Неотомізм (від лат. — новий і томізм) — офіційна філософсько-теологічна доктрина католицької церкви, в основу якої покладено вчення систематизатора середньовічної схоластики Фоми Аквінського (1225—1274). Серед філософів-неотомістів найбільш відоміЖ. Марітен (1882—1973), Е. Жільсон (1884—1978), Г. Марсель (1889—1973), М. Бубер(1868—1966), П. Тілліх (1886-1965), Р. Нібур (1892—1971).

Неотомізм започаткований у 70-х роках XIX ст. Його мета визначається заповіданою Ф. Аквінським методологічно-цільовою настановою: примирити догматичні основи християнської віри з вимогами мислячого розуму, з раціонально-логічною силою знання і таким чином захистити християнське віровчення від зростаючого авторитету науки та просвіти. Згідно з неотомізмом, релігійна віра без розуму перетворюється на сліпе поклоніння божествам і забобони, а розум без віри — на гординю. Але ця філософія тільки проголошує такий своєрідний погляд на гармонію віри і розуму; насправді вона реалізує варіант підкорення розуму вірі. У неотомізмі безумовні й абсолютні тільки "істини" віри. Вони недоступні раціональному пізнанню, недоказові, надрозумові, відкриваються людині лише в акті релігійного переживання; розум же теоретично оберігає чистоту віри, захищає її від зневіри та помилок логічними аргументами. Лише віра, згідно з неотомізмом, відповідає на питання про самосущу природу Бога, а обмежений у своїх можливостях розум пізнає Бога опосередковано, через "виключення", заперечення у природі всього того, що не є Богом. Душа в неотомізмі — також продукт Господнього творіння. Кожну душу Бог створює індивідуально, наділяє її свободою вибору і вміщує в тіло для випробовування: доля людини залежить від неї самої, від того, як вона поведеться зі своєю свободою — використає її для служіння Богові чи впаде у боговідступництво. Природну і соціальну детермінацію історичного процесу неотомісти відкидають, історичні події проголошують непередбачуваними, науку про суспільство, здатну прогнозувати майбутнє, не визнають. Історія у них є таїнством і промислом Божим, а людське суспільство — "містом Божим", земною подобою якого є католицька церква.

У середині XX ст. неотомісти зрозуміли необхідність модернізації своїх теоретико-догматичних засад. З одного боку, вони тепер намагаються асимілювати деякі наукові ідеї і відкриття, поставити досягнення науки на службу релігії і так укріпити "союз віри і розуму", а з іншого — антропологізувати свою доктрину. В останнє десятиліття неотомізм значно активізувався, утверджуючи добрі начала людського існування і миру між народами. Йому належать деякі ініціативи з питань ядерного роззброєння, співпраці людей різних переконань на підставі загальнолюдських цінностей. У теоретичному аспекті очевидна орієнтація неотомізму на синтез своїх принципів з положеннями екзистенціалізму, феноменології, філософської антропології.

Неоавгустинізм — течія у сучасній католицькій філософії, яка розвиває філософську традицію середньовічного християнського теолога і філософа Лаврелія Августина (354—430). Вона представлена численними школами: філософія дії М. Блонделя (1861—1949), персоналізм Ж. Лакруа (1900—1986), філософія духа Л.Лавеля (1883—1951), активізм І. Гессена та ін. Усіх їх об'єднує прихильність до вчення про безпосередні стосунки між Богом і людиною, зосередження уваги на проблемах окремої особи, абсолютизація емоційно-інтуїтивних засобів пізнання реальності. З позицій філософії дії поєднання розуму, пізнавальні можливості якого вона обмежує світом явищ, і релігійного одкровення, спрямованого на надприродний світ, розкриває людині сутність її життя і вищі релігійні цінності. Головними з цих цінностей, за вченням М. Блонделя, є дії. Бути — означає діяти, тобто вступати в контакт із зовнішнім світом, перетворювати його, створювати матеріальну і духовну культуру. При цьому кожна дія у М. Блонделя визначається трансцендентною силою або, навпаки, божественним одкровенням, осмислення якого настає лише тоді, коли людина приходить до розуміння залежності духовного світу і взаємовідносин з іншими людьми від власного ставлення до Бога.

Поширеним у неоавгустинізмі є персоналізм (від лат. — особистість). Він визнає особистість первинною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а весь світ вважає проявом творчої активності Верховної Особистості — Бога. Сутність особистості персоналізм вбачає у безмежному і єдиному началі — Богові. Згідно з цією філософією, особистість може утвердити себе в житті тільки шляхом вільного волевиявлення, завдяки волі, яка долає і скороминучість життя людини, і соціальні обмеження; питання про закономірності соціального розвитку неможливо розв'язати за допомогою раціонального пізнання: рішення завжди виходить із особистості, передбачає спрямованість волі, вибір, моральну оцінку; внутрішнє самовдосконалення — головний спосіб самоутвердження людини.

Отже, персоналізм є утопічною спробою конкретизувати християнський ідеал особистості в умовах сучасного суспільства.

Основна його проблематика розробляється також феноменологією, екзистенціалізмом, філософською антропологією, герменевтикою.

Тейярдизм — течія у католицькій філософії, заснована французьким філософом, вченим (геолог, палеонтолог, археолог, антрополог), теологом Тейяром де Шарденом (1881—1955). Своє життєве покликання він вбачав у суттєвому відновленні християнського віровчення згідно з досягненнями сучасної науки. Тейяр де Шарден відкидав старозавітний міф про створення Богом першолюдини, заперечував народження Ісуса Дівою Марією, вважав еволюціонізм центральним методологічним принципом мислення. Він розмежовував три послідовні, але якісно різноманітні стадії еволюції неорганічного й органічного світу: переджиття (літосфера), життя (біосфера) і феномен людини (ноосфера). Людина у нього — найбільш удосконалений результат тривалої еволюції органічного світу, який, у свою чергу, розвинувся на засадах еволюції неорганічного світу. Людина — не завершення еволюції, а ключ до удосконалення світу. Еволюціонізм цього філософа теологічний. Рушійною силою еволюції є в нього цілеспрямована свідомість до Бога ("точки Омега" — Христа). Христос — осередок любові. Людство не сформувалося б, доводив він, якби не було земної любові людей. Любов знімає політичні, національні, мовні та інші перепони на шляху до їхнього об'єднання. В результаті виникають єдині загальнолюдські цінності — культура, техніка, релігія, мораль тощо. Таким чином, філософія Тейяра перетворилася на вчення про долю світу і людини.

За ідеї, відмінні від традиційних релігійних настанов, представники католицької церкви позбавили Тейяра права публікувати свої твори і викладати. Він був вигнаний з Франції, понад 20 років прожив у Китаї, а потім у США. Його вчення набуло значного поширення серед інтелігенції Франції і багатьох інших країн. Тейярдизм став найвпливовішою теологією, що протистоїть неотомізму.

Протистоїть неотомізму також сучасна протестантська філософія. Вона виникла у період Реформації (XVI ст.), коли один із її вождів, основоположник лютеранства як різновиду протестантської церкви Мартін Лютер (1483—1546) проголосив своє вчення "Про виправдання вірою". У ньому людський розум виносився за межі релігійної віри, а філософія втрачала навіть своє схоластичне призначення бути "прислугою теології": розум, за Лютером, може тільки підготувати віру, але відкривають людині Бога лише віра і Біблія. Отже, протестантська філософія розглядає релігійну віру як особистий зв'язок людини з Богом. За змістом вона суперечлива та еклектична. В історії філософії і теології вона відома і як протестантська ортодоксія М. Лютера і М. Кальвіна (1500—1564), і як ліберальна теологія І. Землера (1725— 1791), і як діалектична теологія К. Варта (1886—1968), і як секулярна теологія Д. Бонхьоффера (1906—1945), і як деконструктивна теологіяД. Зьолле (нар. у 1920), і як есхатологічна теологія Е. Блоха (1885—1977), і як фундаменталізм, і як контекстуальна теологія тощо. Якщо І. Землер доводив історичну недостовірність біблійних повідомлень, визнавав за ними лише наставницько-моральний зміст, заперечував богодуховність Біблії, раціоналістично тлумачив біблійні дива, то фундаменталісти проголошували незмінність релігійної догматики, вимагали буквального прийняття чудес і пророцтв, що містяться у священних книгах, надавали перевагу сліпій вірі над висновками розуму. Засновник діалектичної теології К. Барт намагався удосконалити богослов'я за допомогою екзистенціальної філософії. За його уявленнями , абсолютні суперечності між людиною і Богом може подолати тільки Бог, повідомляючи людині про себе словами проповідей Христа і біблійних текстів.

Ще далі шляхом екзистенціалізму пішов німецько-американський теолог і філософ П Тілліх. У головній праці "Систематична теологія" він закликав відновити втрачений синтез християнства з удосконаленою свідомістю і культурою; доводив, що Бога потрібно шукати не у потойбічному світі, а в глибині буття світу і людини. Людина, стверджував Тілліх, відчужена від Бога, від світу, від самої себе; мета історії — подолати це відчуження, і зробити це повинен Ісус Христос — не Бог, який став людиною, а людина, якою вона повинна бути.

Отже, сучасна християнська філософія продовжує виконувати апологетичну функцію. Вона перестала бути "прислугою богослов'я", однак залишається догматичною, консервативною, традиціоналістичною. Модернізується вона вкрай повільно, головним чином у напрямку пристосування до даних науки і наукової філософії, а також шляхом зближення позицій різноманітних її течій і шкіл.

Щодо мусульманської філософії, то з кінця XIX ст. у ній весь час зростає інтерес до середньовічного спадку арабської філософської думки. Його інтерпретація є нині предметом ідейної полеміки і гострих дискусій.