з'ясовувати відношення між християнством і державою. Але з'ясування відносин між християнською церквою (точніше - церквами) і державою дещо гальмувалося через ряд обставин. Серед них - багатотечійність нової релігії; наявність організаційних розгалужень, ворогуючих одна з іншою; постійна ідеологічна боротьба всередині релігії - боротьба з єресями. Це часто надавало невизначеності всьому рухові в цілому. І, безумовно, турбував чітко окреслений гуманізм християнства, оскільки новому суспільному ладу, який змінював рабовласницький, гуманізм не був потрібний. Ось тому в II-III ст. у відносинах християнської церкви і Римської держави виник ряд колізій, які в історії християнства дістали назву гоніння на християнство. Питання про гоніння в історії християнства спірне.
У 1891 р. на лекції в актовому залі Київського університету св. Володимира професор Юліан Кулаковський прочитав на користь потерпілих від неврожаю лекцію "Християнська церква і римський закон протягом перших двох століть", у якій розглянув питання про гоніння на християн у перші віки існування нової релігії; Він дійшов висновку, шо жодних гонінь не було. Влада не переслідувала переконання віруючих, оскільки виявляла віротерпимість. Проти лектора виступив один з місцевих київських богословів - М.Г.Ковальницький з рецензією в Журналі "Труды Киевской духовной Академии" (1892), де на 214 сторінках доводив протилежне. Різні думки з приводу гонінь висловлюються і в сучасній літературі.
Християнська література, присвячена цьому періоду, переповнена численними згадками про гоніння на християн збоку імператорської влади. Римська влада взагалі додержувалась такої-сякої віротерпимості, хоча відомий історик християнства А.Дніні називає релігійну терпимість Риму міфом. Але він трохи перебільшує. Завойовані народи та території несли в імперію свою віру, і якщо вона не суперечила культу імператора, то жодних проблем не виникало. Але в християнському русі був вагомий соціальний елемент, адже це був рух рабів, поневолених, які виступили проти зла та насильства, готові до боротьби з ними, і це перетворювало християн на головну політичну силу, небезпечну для імператорської влади. Отже, в останньої були підстави для ворожості супроти християнства, і Рим не втрачав нагоди для переслідування християн.
Гоніння йшли хвиля за хвилею, залежно від політичної ситуації в державі, були одним із заходів, щоб вибратись із систематичних поглиблень кризи імперії.
Перше гоніння відбулося в часи Нерона (54-68), воно обмежилось Римом. Для організацій масових репресій проти християн був використаний привід - пожежа в Римі 64 р. Відповідальність за пожежу було покладено на християн. За наказом Нерона їх розпинали на хрестах, кидали на розтерзання звірам на аренах цирків. На масових гуляннях з них робили палаючі смолоскипи. Потім гоніння Доміціана 81-96 рр. і Трояна 98-117 рр. Саме Доміціан у 95 р. вислав на острів-пустелю Патмос престарілого останнього на той час апостола Івана, де той нібито написав Апокаліпсис. Повернувся він у 98 р. вже за часів імператора Нерви, який припинив гоніння християн. Але його спадкоємець імператор Троян знову їх розпочав.
Вороже ставився до християнства Марк Аврелій (161-180), який висловлював велику схильність до античної, зокрема стоїчної філософії. Відомий у цьому відношенні його указ 176 р. У 202 р. новій хвилі для переслідувань дав поштовх едикт Септимія Севера (193-211). Потім були гоніння за часів правління Максиміна-Фракійця (235-238).
Посилення гонінь відбувається за імператора Деція (249-251). Але вони були короткочасними і негайно припинилися після його смерті, хоч його едикт 250 р. про гоніння одержав статус документа, дійсного на тривалий час. Християн змушували у визначені дні в присутності спеціальної комісії приносити жертви язичеським богам і статуям імператора та одержувати про це спеціальне посвідчення. Зловживань і одержання фіктивних посвідчень було безліч. Дух цього документа відчувався при гоніннях, які були відновлені за Валеріана (253-260) - едикти 257-го і 258 років [5,420] та Авреліана (270-275) - едикт 275 р.
Гоніння проти християн спалахували за імператорів Діоклетіана (284-305) і Галерія (293-311). Укази 303 і 304 років змушували християн приносити жертви язичеським богам. Взагалі гоніння Діоклетіана були дуже жорстокими, вони тривали аж до приходу до влади Костянтина (306-337).
У християнстві, починаючи з III ст., розвивається особливий жанр літератури - агіографічний, тобто житійний, у якому зображуються житія і страждання мучеників. Видаються відповідні збірники "Діянь" ("Актів") і "Страстей" ("Пансіонів").
Отже, майже два з половиною століття йшло жорстоке нищення інакодумців. Рівень жорстокості переслідувань змінювався, іноді наставали часи, легалізації, але загальна тенденція до придушення християнського руху не послаблювалась. Для християн це були часи природного добору: слабкі духом не витримували. Це було моральне та ідейне загартування християнства. І разом з тим ця-боротьба змушувала християнство рухатись уперед в ідейному і віронавчальному напрямах, відбиваючи напади зовнішніх і внутрішніх ворогів.
Значно небезпечнішою, ніж гоніння, для християнства була ідейна боротьба проти нього, що велась в освічених язичницьких колах римського суспільства. Для цієї боротьби були вагомі підстави. В інтелектуальному житті давньоримського суспільства поява християнства була видатною подією, це була істотна альтернатива античному світоспогляданню. Християнство вороже ставилось до античної культури і філософії"у яких вбачало вияв язичництва. Безумовно, це не був однобарвний процес, християнство багато чого взяло з античної культури і філософії.
Богослов Юстін (100-163) поважав античну філософію, а Сократу і Геракліту навіть знайшов місце в царстві небесному. Климент Александрійський (бл. 150 - 215) вважав доцільним зіставлення філософи та християнства. Оріген (бл. 185-254) вважав християнство завершенням античної філософії [6, 62]. Августин (354-430) взагалі заявив, що істинна релігія та істинна філософія тотожні. І вони мали рацію, коли брали до увага ідеалізм, започаткований у стародавніх греків і римлян. Але щодо матеріалізму стародавніх, то він відкидався християнством без будь-яких застережень. У перші віки християнства проти нього були здійснені енергійні виступи. Лукіан (бл. 125 - після 180) пише памфлет "Про смерть Переграна", Цельс {Кельс) (ІІ ст. не.) - "Правдиве слово", Порфірій (бл. 233 - 304) написав полемічний твір "Проти християн" у 15 томах. Значну літературно-полемічну діяльність вів імператор Юліан, названий Відступником (332-363). Не дивно, що всі ці виступи проти християнства відразу піддавались нещадній критиці збоку представників останнього. Церква ретельно дбала про те, щоб в історії залишилось якнайменше літератури з критикою християнства.
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Датаки. - М., 1989.
2. Книга мертвых. - С-Пб., 2001.
3. Катехізис. - К., 1993.
4. Кодзики. - М., 1995, т. 1,2.
5. Конфуций. Изречения. - М., 1994.
6. Конфуций. Я верю в древность. - М, 1995.
7. Коран. - М., 1989
8. Лао-цзы. Дао дэ цзын. Книга о пути к силе. - М., 1993.
9. Тора. - М., 1993.
10. Упанишады. - М., 1992.
11. Академічне релігієзнавство / За ред. A.M. Колодного. - К., 2000.
12. Бублик С.Л. Релігієзнавство. - К., 1999.
13. Васильев Л.С. История Востока. В 2 томах. - М., 1998.
14. Горбаченко Т.Г. Вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України: релігієзнавчо-філософський аспект. - К., 2001.
15. Колодний A.M. Релігія в духовному житті українського народу. - К., 1994.
16. Лубський В.І. Релігієзнавство. - К., 1997.
17. Малерб М. Религия человечества. – СПб., 1997.
18. Мень А. История религии. В 7 томах. - М., 1991-1992.
19. Основы религиоведения. - М., 1998.
20. Павлов С., Мезенцев К., Любінцева К. Географія релігій. - К., 1998.
21. Релігієзнавство / За ред. М.М. Заковича. - К.: Академвидав, 2002.
22. Релігієзнавство / За ред. В.І. Лубського. - К., 2000.
23. Релігієзнавство. Лубський В.І., Лубська М.В., Теремко В.І. - К.: Академвидав, 2003.
