Православ’я. Українська греко-католицька церква

Ідея відновлення християнської єдності не покидала окремих представників як католицизму, так і православ'я з часу церковного розколу в 1054 р.

В Україні подібні спроби робилися ще в XIII ст., а двома століттями пізніше, після Флорентійського собору (1439), ця ідея була близька до її втілення. Головною перешкодою були взаємна підозріливість і недовіра. Представники православ'я передусім побоювалися бути підпорядкованими римській курії (сукупність установ, що правлять католицькою церквою). І небезпідставно, адже методи, одним з яких була унія - об'єднання церкви католицької та православної шляхом церковного союзу, реалізовувались нерідко там, де Римові не вдавалося утвердитися через пряме окатоличення населення.

Перші спроби проникнення латинського обряду на Русь припадають на часи князювання Володимира. Існуючі тоді два християнських центри - грецький (візантійський), очолюваний Вселенським патріархом у Константинополі, і римський на чолі з Папою Римським намагалися .через віросповідання наблизити до себе багату і сильну Київську державу. Щоправда, Спроби римських місіонерів проникнути на Русь ще до офіційного запровадження християнства виявилися марними. Німецький імператор Оттон І, який намагався підпорядкувати собі слов'янські країни, послав у Київ монаха Адальберта з титулом "єпископа руського", але княгиня Ольга не прийняла його, і він змушений був рятуватися втечею. Латинський обряд на Русі був маловідомий і ментально чужіший. Попри те, окремі представники католицького духовенства вважають, що Русь, хрестили римські місіонери, і саме тому багато руських єпископів прагнули до:унії. Але цього погляду не поділяють навіть представники греко-католицького духовенства.

У 988 р., після тото як князь Володимир прийняв християнство і готував хрещення Русі, Папа Римський під приводом передачі князеві мощей з Риму знову направив послів з дорученням схилити його до латинського обряду. Однак послам і цього разу не вдалося виконати свою Місію. Після поділу церков у 1054 р. один із головних учасників цього процесу кардинал Гумберт одразу ж виїхав з Константинополя до Києва, щоб навернути князівський двір до католицизму, але марно.

У 1204 р. Папа Інокентій ІІІ через своїх послів запропонував галицько-волинському князеві Роману Мстиславовичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою "меча Петрового" затвердити князя королем усієї Русі. Князь відхилив пропозицію, але після його смерті Галич захопив угорський король Андрій II, який почав насаджувати католицьку віру. Андрій II, вимагаючи королівську корону Галичини для свого п'ятирічного сина, запевняв, що цього прагнуть вельможі, та народ підкореної ним країни, які начебто бажають поєднатися з Римською церквою. Однак навіть греко-католицькі історики називають цю унію "історичною ефемеридою", укладеною лише з політичних мотивів. Коли у 1219 р. біля стін Галича з'явився князь Мстислав, до нього потягнулося змучене знущаннями населення. Із загарбниками втекло багато бояр-угрофілів і владика Артемій, а унія втратила усіх своїх прихильників.

Папа Інокентій IV з метою поширення католицизму на Русі намагався використати Тевтонський орден. Згідно з договором між цим орденом та Швецією, укладеним під опікою римської курії, обидві сторони одночасно розв'язали війну проти Північно-Західної Русі. Але після того, як князь Олександр Невський розгромив шведів на Неві у 1240 р., а 1242 р. в Льодовому побоїщі завдав поразки тевтонсько-литовським хрестоносцям, Інокентій IV налагодив з Руссю мирні відносини і прислав у 1248 р. своїх легатів (послів) до О. Невського з пропозицією підкоритися Римській церкві. Князь рішуче відмовив і припинив відносини з папським престолом.

У цей час по Русі котилася руйнівна хвиля монголо-татарської навали. Монголо-татарська загроза змусила Інокентія IV внести питання про захист від загарбників у порядок денний Ліонського собору Римської церкви, скликаного 24 липня 1245 р. За кілька тижнів до його початку Папа послав в Орду посольство на чолі з досвідченим дипломатом Джованні-Паоло дель Карпіні, який мав передати ханові пропозицію прийняти католицьку віру та встановити мирні відносини з католицькими державами Західної Європи. Перед тим посли мали зустрітися з князями і представниками церковної ієрархії Русі й переконати їх у необхідності єднання з Римською церквою. У лютому 1246 р. галицький князь Данило Романович вів переговори з Інокентієм IV про організацію хрестового походу проти монголо-татар разом з європейськими державами за умови підпорядкування місцевих єпархій Римові.

Складне становище Галицько-Волинської Русі, на яку з одного боку тиснули татари, а з іншого - польсько-угорські феодали, схилило Данила до прийняття пропозиції Папи Римського про спільні дії. Інокентій IV буллою від 27 серпня 1247 р. проголосив єднання галицьких князів з римською церквою, але Данило, переконавшись у намірах Папи, припинив відносини з римською курією. Приблизно у 1254 р. Папа вдруге пропонує Данилові королівську корону, обіцяючи організувати хрестовий похід проти монголо-татар. Данило коронувався в Дорогичині (на Західному Бузі) в 1254 р., але, зневірившися, знову розірвав відносини з папою.

Керуючись політичними мотивами, візантійський імператор і римські первосвященики уклали Ліонську (1274 р.) і Флорентійську (1439 р.) унії. Однак на Русь вони не були поширені.

У першій половині XV ст. зав'язалася вперта боротьба між Москвою і Литвою за митрополичий центр на Русі. Після смерті митрополита Фотія (1432 р.) митрополитом Київським і всієї Русі було обрано рязанського єпископа Іону. А литовський князь Свидригайло послав у Константинополь свого кандидата на Руську митрополію - смоленського єпископа Герасима, якого в 1433 р. було затверджено митрополитом, але тільки Литви. Коли Іона прибув у 1436 р. до Константинополя на утвердження, йому відмовили, повідомивши, що митрополитом усієї Русі вже поставлено грека Ісидора - активного прихильника унії. Іоні пообіцяли митрополію після нього.

Константинополь віддав перевагу Ісидору, розраховуючи на допомогу Папи у боротьбі з турецькими завойовниками. Рим вимагав за це вступити до унії з ним і визнати верховенство римського первосвященика. Візантійський імператор Іоанн Палеолог і церковні ієрархи погодилися на унію, а на догоду Римові готові були втягнути до неї і Русь.

У квітні 1437 р. Ісидор прибув до Москви, де його зустріли не дуже прихильно. Пробувши там до чотирьох місяців, почав збиратися на Флорентійський собор, який мав вирішити питання про унію Константинополя з Римом. Із собору, який проголосив унію (1439 р.), Ісидор їхав до Москви як кардинал і "легат від ребра апостольського в землях лівонських, литовських і руських", тобто як фактичний намісник Папи Римського в руських князівствах. Коли Ісидор у березні 1441 р., відправляючи літургію, оголосив акти Флорентійського собору, то викликав гнів великого князя, духовенства й віруючих. Його було тавровано як зрадника православ'я та ув'язнено. Собор єпископів 1441 р. визнав підпис Ісидора під актом унії недійсним, осудив його як єретика і позбавив сану. Він був останньою особою грецького походження на чолі Руської церкви. Саме Флорентійський собор став однією з основних причин, через які Руська церква почала добиватися автокефалії.

Унія, як відомо, не врятувала Візантію від катастрофи. У 1453 р. турки пограбували Константинополь. Невдовзі Константинополь відмовився від унії. Проте Рим не відмовився від своїх планів. Коли Московське князівство, що вело затяжну Лівонську війну, опинилося під загрозою нашестя шведів з півночі, військ поляків - із заходу, турків і ногайців - з півдня, Іван IV (Грозний) звернувся по допомогу до римської курії. У відповідь папа Григорій XІІІ пропонує парю підкоритися "наміснику Бога на землі" та прийняти умови Флорентійського собору. Але ця пропозиція була відхилена.

Політичний та економічний занепад України в XIV ст. супроводився і це одним неприємним для неї чинником: зростанням могутності сусідніх держав - Литви, Польщі, Московії, які виношували свої експансіоністські плани щодо українських земель. У цей період Литва взяла під свою владу кілька дрібних князівств Лівобережжя, зайняла Київ, згодом - Поділля, частину Волині. Польща захопила Галичину й частину Волині. Проникнення їх в Україну супроводилося збройними протистояннями між ними. Але в 1385 р., відчуваючи загрозу Тевтонського ордену, Литва і Польща уклали Кревську унію - політичний союз двох держав, скріплений одруженням литовського князя Ягайла з польською королевою Ядвігою. Галичина, як і значна частина території Південно-Західної Русі, опинилася в межах єдиної Польсько-Литовської держави. Польська шляхта, яка переселялася на схід, витісняла литовців і українців від управління державою.

Розпочався процес окатоличення та полонізації. Позиції православ'я ослабилися, оскільки після нашестя монголо-татар резиденцію митрополита було перенесено до Володимира-на-Клязьмі, а згодом до Москви.

Політичний союз Польщі та Литви зміцнів після Городель-ської унії 1413 р., за якою литовське боярство і шляхта були урівнені в правах і привілеях з польською шляхтою. З цього часу кожен литовсько-руський князь мав визнавати зверхність польського короля. На державні посади претендували тільки римо-католики. У Галичині почався наступ на "схизматів" відступників, розкольників (так католики називали православних). Православна церква зазнає нищівних ударів, її становище ускладнюється тим, що в Польщі відпала потреба оглядатися на. Константинопольського патріарха.

У 1568 р. до Польщі для