Було обрано і висвячено пресвітерським чином (через рукопокладення священиків і мирян) на первоієрарха Української автокефальної православної церкви Василя Липківського, а на архієпископа Київщини Нестора Шараївського. Вони вже традиційним чином висвятили ще чотирьох єпископів.

Після собору УАПЦ 1921 р. почався активний процес утворення церковних структур, передусім па території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької областей.

Проголошення Української автокефальної православної церкви викликало протидію традиціоналістського напряму в Руській православній церкві, а обновленське крило РПЦ розглядало УАПЦ як споріднену течію. На підготовленому обновленцями Помісному соборі РПЦ 1923 р. в Москві було визнано автокефалію православної церкви в Україні. У відповідь на рішення собору екзарх України, митрополит Київський Михаїл звернувся до православного населення із закликом не піддаватися "омані автокефалістів", не визнавати постанов "їхнього неканонічного собору", не йти за ними.

Автокефальний рух в Україні на початку 20-х років XX ст. мав кілька напрямів. Група обновленців РПЦ "Жива церква" виступала за створення умов для богослужіння рідною мовою, запровадження нового устрою церкви в дусі первісного християнства, заснування шкіл і курсів для підготовки священнослужителів, перекладачів релігійної літератури українською мовою, видання періодики, створення спеціальних підприємств (свічкарень, книгарень, церковних крамниць), читання лекцій і рефератів на релігійні теми тощо.

У жовтні 1923 р. обновленці на помісному соборі в Харкові проголосили створення Української православної автокефальної церкви (УПАЦ). Очолив її митрополит усієї України Пимен (Пегов). На початку 1925 р. новоутворена церква налічувала 1497 парафій і 920 880 віруючих. Синод УПАЦ видавав часопис, спеціальну літературу. УПАЦ приваблювала віруючих демократичними засадами внутріцерковного життя (правом вільного вибору мови богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі її позиції збігалися з орієнтацією УАПЦ, але спроби їх злиття не мали успіху. УАПЦ вимагала розкаяння та зречення від єресі, УПАЦ - визнання своїх канонів, у тому числі й соборного висвячення єпископів.

На початку 20-х років УАПЦ, незважаючи на те, що заявляла про своє лояльне ставлення до радянської влади, потрапила під ідеологічний прес органів НКВС. Були створені перешкоди в реєстрації її статуту, а керівництво церкви - митрополита Василя Липківського та благовісника Володимира Чехівського стали переслідувати. Під час інспірованої НКВС кампанії проти Спілки визволення України у 1929 р. за грати потрапили й діячі УАПЦ. За таких обставин у січні 1930 р. III Всеукраїнський православний собор оголошує про саморозпуск УАПЦ. Почалося масове закриття парафій, до кінця 1936 р. їх не залишилося жодної.

У західноукраїнських землях, які у 20-ті роки відійшли до Польщі, діяла ПАПЦ (Польська автокефальна православна церква), яка дотримувалася відвертих антирадянських, антикомуністичних поглядів і перебувала в напружених стосунках з УАПЦ. її кадровий, організаційний ресурс прислужився для відновлення автокефалії в Україні в роки Другої світової війни.

Після війни керівники, активні діячі церкви змушені були емігрувати. Саме в цей час було утворено кілька формувань УАПЦ у США, Канаді, Англії, Австралії, країнах Латинської Америки та Західної Європи, де проживали українці.

Новий імпульс отримала ідея відродження УАПЦ зі створенням у 1989 р. Ініціативного комітету за відновлення УАІІЦ. У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, а в листопаді - інтронізація патріарха, яким було обрано митрополита Мстислава (Скрипника).

У червні 1992 р. у Києві відбувся об'єднавчий собор, на якому представники тієї гілки Української православної церкви, яка підтримала лінію митрополита Філарета на повну канонічність, незалежність (автокефалію), і УАПЦ утворили Українську православну церкву - Київський патріархат. Проте рішення цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Після смерті глави УАПЦ митрополита Мстислава На соборі УАПЦ 1994 р. було обрано митрополитом Володимира Ярему (Дмитрія). Громади УАПЦ діють в основному в західних областях України. Всього їх до 1200.

Рішуче виступила проти УАГЩ Руська православна церква. Недовго підтримувала її й Українська греко-католицька церква. Не визнала ЇЇ й жодна з автокефальних православних церков, не підтримав Константинопольський патріарх.

У процесі історичного розвитку й тепер український автокефалізм не є монолітним у своїй основі. Існує і два його центри - Київ і Львів. Автокефалія в західних областях породжена наступом греко-католицької церкви па православ'я. У східних областях до автокефалії більш схильне міське населення, особливо інтелігенція. їх ще називають віруючими секуляриого (світського) типу.

Прихильники автокефалії цілком визнають православне віровчення. Суперечність полягає лише в тому, хто очолюватиме церкву, де бути її центру, якою мовою правити богослужіння.

Нині православні віруючі України об'єднані навколо Української православної церкви - автономного церковного утворення при одночасному канонічному підпорядкуванні Московському патріархату (УПЦ МП) та Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), утвореної в 1992 р. на об'єднавчому соборі.

Література

1. Балагушкин М.Н. Православие в наши дни. - М., 1990.

2. Булгаков С. Православие. - М., 1991.

3. Власов В.Г. Двухтысячелетие христианства и его распространение на Руси. - М., 1992.

4. Дмитриев Д.В. Православие и реформация. - М., 1990.

5. Протоирей Зноско-Боровецкий М. Православие. Римо-католичество. Протестантизм. Сектанство. - М., 1998.

6. Начала православия. - М., 1991.

7. Православие. Словарь. - М., 1989.

8. Скурат К.В. История поместных православных церквей. - 1, 2 т. - М, 1994.

9. Старообрядчество. Опыт энциклопедического словаря. - М., 1996.

10. Субботин Ю.К. Православные таинства. - М., 1990.

11. Шлеман А. Исторический путь православия. - М., 1990.

12. Яннарс X. Вера церквей. Введение в православное богословие. - М., 1992.