У переліку богів, яким Володимир поставив боввани у Києві, Велеса немає. Але відомо, що його ідол стояв у Києві на Подолі, а на початку XI ст. - у Ростові. Пізніше Велес був широко відомий, його ім'я збереглося у східнослов'янських топографічних назвах. У Новгороді також стояв ідол Велеса і цю вулицю довго звали Волосовою. Були там монастир Волотов, церква Богоматері на Волотові. Поблизу Санкт-Петербурга є місцевість, що зветься Волотово, а в Болгарії є місто Велес, у Боснії - гора Велесова, що свідчить про поклоніння йому південних та західних слов'ян.

Слово "велес" відоме й іншим народам Східної Європи. У чехів veles - нечиста сила, латиське vels - біс, литовське velis -небіжчик, vele - душі померлих. Припускають, що Велес був раніше духом предків, що дбав про свійську худобу, а тому й став "скотнім богом".

За християнських часів Велеса заступив св. Власій Мабуть, не тільки через фонетичну співзвучність. У його життєписі йдеться, що св. Власій був добрим пастухом, тому й замінив пастуха Велеса, покровительствуючи чередам (стадам). Деякі вчені готові навіть викреслити бога Велеса з давньоукраїнської міфології, вважаючи, що він постав із св. Власія. У Греції св. Власія здавна вважають охоронцем худоби, таким його вшановують і в Європі. На іконах зображують його з кіньми, худобою, а під час хвороби худоби йому моляться. У Новгородському літописі (1187) Волос уже виступає як Власій.

Стрибог. Його вважали богом вітру, покровителем погоди. Він часто згадується у давніх пам'ятках. У "Слові про Ігорів похід" йдеться про "вітри Стрибожі". А княгиня Ярославна звертається до вітру, як до бога: "О Вітре, Вітрило, чому, Господине, насильно вієши?". У 980 р. князь Володимир поставив у Києві Стрибогів бовван для поклоніння.

Серед дослідників були спроби трактувати його як бога-нищителя, бога війни. Одні вчені шукали у його назві чеський слід (шетржити) - берегти, милувати, інші - іранські корені: високий бог (Всевишній). Відомі й намагання взагалі викреслити його з переліку давньоукраїнських богів, видаючи це слово за назву якогось племені. Цілісної міфологічної історії Стрибога не встановлено.

Мокоша. Ця богиня теж належить до Володимирових богів. Відомостей про неї небагато. Східні слов'яни, очевидно, вважали Мокошу сестрою Сонця, богинею дощу. Початковий літопис називав її "Мокошь", інші пам'ятки подають ще форму "Макош", пізніше "Мокоша". "Слово св. Григорія Богослова" згадує її серед першорядних богів: "І нині по українам (по окраїнах) моляться єму, проклятому богу Перуну, і Хорсу, і Мокоші".

Походження цього слова не з'ясовано, у ньому є елементи, споріднені з мордовським "Мокоша", черемиським "Мокш".

Існують припущення, що Мокошу вважали й богинею пряжі. Коли вона до когось ставилася добре, то й пряла йому або за нього. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.

Лада (Ладо). Ця богиня належить до східнослов'янської та давньоукраїнської міфології, її вважали матір'ю-благодійницею, що оберігає лад у сім'ї, пізніше - богинею весни, кохання, добробуту; її чоловік Лад (Ладо) - бог вірного подружнього життя, любові, веселощів, щастя. Слово "лада" означає "вірна дружина", "любка", "полюбовниця", а "лад" чи "ладо" - "вірний чоловік", "полюбовник". Вони часто трапляються в географічних назвах усіх слов'янських народів.

Деякі дослідники доводять, що бога Лада зовсім не було. В українських весільних піснях згадується "ладо", тобто молодий чи молода. Збереглося це слово й у приспівах веснянок: "Ой, лад-ладо виорем".

Лель (Полель). Згідно з міфологією, він - син Лади, бог кохання. Уявляли його вродливим юнаком, який закохував у себе дівчат. З'являвся він навесні й жив (за деякими версіями) зі своїм братом у лісі. Разом вони виходили вранці зустрічати Ярила. Його ім'я часто згадується у фольклорних піснях. Не виключено, що іменами Лель і Полель давні слов'яни називали одне й те саме божество. Значення слова не з'ясоване. Згадується воно і в польському фольклорі.

Ярило. Відомий він із давнини як бог весняної родючості, літнього розквіту творчих сил природи, дітонародження. Ярило - яр, ярий - означає сильний, особливо в любовній пристрасті, завзятий, весняний, гнівний.

У давніх пам'ятках згадок про Ярила нема, але традиція його святкування дуже сильна. Свято це припадало на запусти (останні дні перед постом, коли ще дозволялося вживати скоромне) перед Петрівкою або відразу по Петрі. Цей бог більше Знаний у середній та східній Росії, Білорусі. В Україні звичаї, пов'язані з Ярилом, виявилися менше живучими, але свято похорону Ярила (3 червня) ще подекуди пам'ятають.

Купало (Купайло). Його вважали богом літнього сонця, плодючості, радості, згоди та любові. Часто його пов'язували з Ярилом. Представлений він і жіночою постаттю - Купала. Густинський літопис XVII ст. подає Купала богом достатку та врожаю, а архімандрит Інокентій Гізель у "Синопсисі" 1674 р. стверджує, що це бог земних плодів, якому приносять жертви на початку жнив. З приходом християнства свято Купала злилося зі Святом Різдва Івана Хрестителя (7 липня) і стало зватися Івана Купала.

Див (Діва). Це - демонічний персонаж східнослов'янської міфології, який жив у верховіттях лісових дерев. Уночі він спускався вниз і лякав подорожніх своїм страшним виглядом і грізними вигуками. Слова "див", "диво", "дивний" одного походження з санскритським і перським Deva - божество, латинським Deus - бог, грецьким Zeus - Зевс. Його уявляли драконом, змієм, велетом, чудовиськом. Крик Дива вважався недобрим знаком, про що є свідчення у "Слові про Ігорів похід". Тут згадується й богиня Діва, але дослідники здебільшого Діву приймають за Дива.

Висловлювались міркування, що Див - лиховісний птах, пугач, лісовик. Побутують твердження, як і заперечення, що він належав до божків.

Тур. Серед інших богів історичні пам'ятки згадують і бога Тура, але що це за бог - невідомо, Інколи його ототожнюють із сонячними богами. Слово "тур" здавен існує як епітет хоробрості. Князь Всеволод у "Слові..." зветься Яр-тур, Буй-тур або просто Тур. У Галичині (Подністров'ї), згідно з дослідженнями, під час святкування Тура (Туриці) на честь бога Тура водили по селу бичка й приспівували: "Ой Туре, небоже, ой обернися та й подивися". А самі тури (чорні лісові бики) водилися в Україні до XVI ст.

Слово "тур" є елементом багатьох географічних назв: Турія, Турійськ, Турковичі, Турів та ін. Активно використовується воно в народних приказках.

Род. Рожаниці. Давні пам'ятки згадують про них як про богів, але не окреслюють їх значення. В "Питаннях" Кирика з XII ст. йдеться: "Аже се Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед". Отже, цим богам приносили жертви. За деякими версіями, Род - бог долі, доля, талан, суд-присуд. А Рожаниці - богині долі, як грецькі Мойри чи латинські Парки; феї, що з'являються при народженні дітей.

Устав св. Сави в "Сповідальних питаннях" зараховує Рода і Рожаницю до головних богів. В Україні Рожаниці відзначали на Другу Пречисту.

Як свідчить "Слово Данила Заточника", Родом лякали дітей: "Діти бігають Рода". Дехто сприймає Рода за лісовика.

Троян. Давні пам'ятки часто згадують бога Трояна, але що це за бог, не пояснюють. За словами автора "Ходіння Богородиці по муках" (XII ст.), "грішники" поробили собі ідолів - Трояна, Хорса, Велеса, Перуна. У рукописі XVI ст. "Слово і откровеніє св. Апостола" зазначено, що люди сприймають "богів Перуна і Хорса, Дня і Трояна".

Бог Троян добре відомий і в сербів. В одному з оповідань ідеться про те, що він мав три голови, воскові крила й цапині вуха.

Доля. Про бога Долю пам'ятки не згадують, але пізніші дані свідчать про його належність до давньоукраїнського пантеону. За повір'ям, кожен має свою долю, призначену Богом. Ця Доля з'являється в образі нової зірки в небі одразу після народженця людини, а з її смертю зірка падає з неба додолу. Пізніше Доля поставала у двох, тобто добрій і лихій іпостасях - Долі й Недолі.

Серед українського народу віра в долю здавна надзвичайно сильна: "Кожному доля визначає шлях від колиски", "Від долі не втекти, але ніхто не знає, яка доля його чекає", "Його спіткала зла доля", "Що мас бути, того не минути", "Що Бог дасть, те й у вікно подасть".

На свято Катерини справляють обряд кликання своєї долі: дівчата вилазять на ворота й кличуть долю.

Таке розуміння долі дійшло ще з Чорноморсько-Дунайських часів від римлян. Римська Фортуна