Культові нововведення протестантизму здійснювалися, в основному, у напрямі "здешевлення" церкви і церковного ритуалу. Шанування біблійних святих залишалося непорушним, але було позбавлене тих фетишистських за суттю політичних форм, що їх взагалі набув культ святих у католицизмі. Протестантизм відмовився і від інших елементів культу — поклоніння мощам, реліквіям, хресту, скульптурам, іконам. Він вважає таке шанування ідолопоклонством.

Серед різних відгалужень протестантизму не було єдності стосовно певних питань, пов'язаних з культом, зовнішнім убранням церков і т. ін. Лютерани, наприклад, зберегли у своїх церквах розп'яття, вівтар, свічки, органну музику; кальвіністи від усього цього відмовились. Месу відхилили протестанти майже всіх напрямів. Богослужіння стали вести національною мовою; воно тепер складалося з проповіді, співу молитовних гімнів і читання тих або інших розділів Біблії, переважно Нового Завіту.

Таїнства, що вважалися у католицизмі ядром богослужіння, протестантизм піддав рішучому перегляду. Так, лютеранство залишило із семи таїнств лише два — хрещення і причастя, а кальвінізм — тільки хрещення. При цьому тлумачення таїнства як обряду, в процесі здійснення якого відбувається чудо, у протестантизмі стало дещо спрощеним. Лютеранство зберегло певний елемент чудодійного у витлумаченні причастя. У вирішенні питання: "Чи відбувається під час обряду чудодійне перетворення хліба І вина на плоть і кров Спасителя?", воно зайняло середню позицію між католицизмом, з одного боку, і цвінгліанством та

кальвінізмом — з іншого. Щодо хрещення, то протестантизм не прийняв позицію анабаптистів (від гр. — знову занурюю, тобто охрещую вдруге), залишивши таїнство хрещення немовлят. Особливе значення мала відмова протестантизму від таїнства освячення і поділу суспільства на духовенство і мирян. Вчення про те, що будь-яка людина може безпосередньо спілкуватися з Богом, стало підставою для утвердження ідеї "всезагального священства" віруючих.

Отже, протестантизм ґрунтується на трьох нових для християнства принципах.

По-перше, на принципі спасіння особистою вірою. Догматика протестантизму дотримується положення, що первородний гріх спотворив природу людини, позбавив ц здатності творити добро, тому вона може забезпечити собі спасіння не папськими "добрими справами", не таїнствами, не аскетизмом, а тільки особистою вірою у спокутну жертву Христа.

По-друге, на принципі священства всіх віруючих християн. Священство отримує кожний із них, тобто має можливість надприродного спілкування з Богом. Право на проповідування божественного одкровення і здійснення богослужіння без духовенства і церкви теж має кожен із віруючих. Це є ознакою того, що протестантизм не розрізняє священиків і мирян, змушує священиків звітувати громаді, позбавляє їх права сповідати і відпускати гріхи, скасовує церковну ієрархію, догмати про чистилище і целібат.

По-третє, на принципі виняткового авторитету Біблії. Переклад Біблії державними мовами, її вивчення і тлумачення визнаються у протестантизмі найпершим обов'язком віруючих, а не гріхом, як у католиків.

Загалом суть протестантизму виявляється у тому, що божественна благодать дарується без посередництва церкви, а спасіння людини відбувається лише через її особисту віру у спокутну жертву Ісуса Христа. Миряни не відрізняються від духовенства, священство поширюється на всіх віруючих. Із таїнств визнаються тільки хрещення і причастя. Віруючі не підкоряються Папі Римському. Протестанти не визнають культ Богородиці, заперечують чернецтво, хресне знамення, священне убрання, ікони.

Організаційна і віросповідно-доктринальна картина протестантського напряму християнства залишається у XXI ст. приблизно такою ж, як і в попередньому столітті: відбуваються ті самі постійні процеси його роздрібнення й об'єднання, пошуку джерел єдино правильного вчення. Форми організації сучасного протестантизму дуже різноманітні: від церкви як державної установи (наприклад у Швеції) — до повної відсутності будь-якої організації, що об'єднує віруючих (наприклад у квакерів); від великих конфесійних (наприклад, союз баптистів) і навіть міжконфесійних об'єднань (екуменічний рух) — до дрібних ізольованих сект.

Найбільш поширеним відгалуженням сучасного протестантизму є лютеранство. Лютеранські церкви існують у багатьох країнах, у тому числі в Ісландії, Данії, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Німеччині. Багато лютеранських церков в Америці. Найбільшою вважається лютеранська церква Бразилії. У країнах Азії лютеран мало, найбільший їхній вплив спостерігається у таких країнах Африки, як Ефіопія, Судан, Камерун та ін. Лютеранські церкви також функціонують в Естонії, Латвії, Казахстані, Киргизії і деяких інших пострадянських країнах.

Основним джерелом віровчення лютерани вважають "Аугсбурзьке віросповідання" і "Апологію", що були написані Люте-ром і відомим проповідником протестантизмуФіліппом Меланхтоном (1497—1560). За ними, центральною ланкою лютеранського віровчення є постулат про виправдання вірою, Лютер чітко розмежував релігійну і суспільну сфери життя. Суть першої становлять віра, християнська проповідь, діяльність церкви; другої — буденна діяльність, громадянська позиція, держава і розум. Сучасне лютеранство продовжує стверджувати, що людину врятує тільки особиста віра в Бога, а не надприродні діяння святих і добрі справи на користь церкви; заперечує наділення духовенства благодаттю посередника між Богом і людиною; скасовує чернецтво, поклоніння святим і їхнім мощам, надмірну розкіш в облаштуванні й убранні церков.

Після Першої світової війни в лютеранській теології сформувалася і до сьогодні залишається найвпливовішою школа, що має назву "Діалектична теологія". Відомими її прихильниками були К. Барт, Е. Бруннер, Р. Бультман та ін. Провідна ідея школи полягає у тому, що християнська віра не може бути обґрунтована зовні. Становлення віри відбувається тільки за допомогою аргументів розуму. Вона виникає з "внутрішньої безпосередньої зустрічі" з Богом. Справжня релігія — релігія одкровення. Прихильники"Діалектичної теології" апелюють до Євангелій як до єдиного джерела християнської віри.

Розмитість і невизначеність протестантської ідеології з її суб'єктивним тлумаченням і сприйняттям Євангелій роблять можливим досить широке розмежування політичних позицій всередині протестантизму і, зокрема, всередині його лютеранської течії. На сьогодні у світі близько 80 млн лютеран. Приблизно 50 млн із них об'єднує Всесвітній лютеранський союз. Головна увага у проповідницькій діяльності лютеран приділяється тлумаченню питань суспільного життя і, особливо, його моральних проблем. Лютеранські церкви беруть участь в екуменічному русі (від гр. — Всесвіт), спрямованому на об'єднання християнських конфесій.

Друге місце після лютеранства за чисельністю прихильників посідає, як і раніше,кальвінізм. Жан Кальвін у 1536 р. оселився в Женеві, де фактично став диктатором міста і домігся підкорення церквою світської влади. Заснована ним система протестантизму підтримувала найбільш активну частину тодішньої буржуазії. Кальвінізм виправдовував буржуазне підприємництво епохи первісного нагромадження капіталу. Це знайшло відображення у тому, що найкращими доброчинностями він оголошував поміркованість і заощадливість, проповідував режим побутового аскетизму. Для Кальвіна була характерна релігійна непримиренність до інакодумців, зокрема за його наказом у 1533 р. був спалений вчений Сервет. У своїх працях Кальвін стверджував: якщо людину в її справах супроводжує успіх, то це означає, що Бог допомагає своєму обранцю, перед яким розкриваються ворота до Раю. Якщо ж людину переслідують невдачі, то це свідчить про немилість Божу, що неодмінно приведе невдаху до пекла.

Кальвінізм розгалужується на три течії: реформатство, пресвітеріанство і конгрегаціоналізм. Разом узяті вони охоплюють майже 50 млн віруючих.

Реформати — прихильники кальвінізму континентально-європейського походження. їхнє віровчення базується на Біблії та працях Кальвіна. Богослужіння у них зводиться до проповіді, читання Біблії і співу псалмів. Окремі громади реформатів обирають на певний термін підзвітних їм пасторів і пресвітерів (старійшин). Служителі культу кількох сусідніх громад становлять пресвітерії, що входять до провінційного і національного синодів. Очолює церкву суперінтендант (єпископ), якого теж обирають. Реформатські церкви є в Західній Україні, Швейцарії, Німеччині, Франції, Угорщині, Чехії, СШЛ та інших країнах. Існують міжнародні організації реформатського спрямування, наприклад, створений у 1875 р. Всесвітній альянс реформатських церков.

Головним принципом конгрегаціоналістів є повна віросповідна і організаційна автономія кожної конгрегації. Представники цієї течії кальвінізму — суворі пуритани. Вони залучають до проведення служб і проповідництва всіх мирян, дотримуються принципу мирського і релігійного колективізму, тому адресатом благодаті вважають всю громаду. Конгрегаціоналізм поширений у США, Великобританії та її колишніх колоніях.

Пресвітеріани — помірковані пуритани. На чолі їхньої церковної громади стоїть пресвітер, якою обирають її членами. Громади об'єднуються у місцеві й державні союзи. Обряди зводяться до молитви, проповіді пресвітера, співу псалмів. Літургія не визнається, не читаються ні "Символ віри", ні "Отче наш". Святами вважаються тільки вихідні дні. Великого поширення пресвітеріанство набуло в Шотландії. її парламент у 1592 р. прийняв рішення про оголошення цього вчення державним. Воно й сьогодні залишається там впливовим.

Таким є короткий аналіз змісту трьох основних різновидів (течій) кальвінізму. З нього видно, що соціальна функція кальвінізму полягає у закликах до смиренності і покірності віруючих. Від них Кальвін вимагав життя, гідного Раю. Таке життя влучно характеризується його заповітом: "Молись і працюй.". Будь-який протест проти негараздів життя — неприпустимий. На того, хто насмілювався заперечувати вчення Ж. Кальвіна, чекало покарання і навіть смерть. Тому за часів Ж. Кальвіна його