Баптизм приваблює людей своїми моральними нормами, враховує те, що для віруючих релігія завжди виступала, як наука життя, як витлумачення їхнього життєвого досвіду, певна концепція практичної діяльності і поведінки людей. В моралі баптистів можна виділити питання про зміст життя, норми моральності, правша поведінки. Проповідується ідея богоданності моралі і аморальності безбожників. Баптисти підтримують віровчення про триєдиного бога, вірять у спокусливу місію Христа, його друге пришестя, в страшний суд. Баптисти вважають, що за всі їхні гріхи перед Богом і людьми уже поніс кару Христос. А їм залишається лише вірити в нього і таким чином "очиститися".

Кілька разів на тиждень, обов'язково в неділю, баптисти збираються в молитовних будинках, де проголошуються колективні молитви, лунають релігійні гімни, нерідко в супроводі музичних інструментів. Раз на місяць, в першу неділю, відбувається причащання всіх членів общини (хлібопереломлення), або вечеря любові. Обряд хрещення відправляється над дорослими після відповідної релігійної підготовки і символізує "духовне відродження" і прийняття до общини. Баптисти заперечують хрещення немовлят, вважаючи, що ті не мають віри, у дорослого ж бо є віра і свобода вибору. Він свідомо обирає релігію. Не вважаються таїнствами хрещення і хлібопереломлення.

Зміст життя баптисти вважають у врятуванні і досягненні блаженства в раю. Баптисти відзначають усі християнські свята, пов'язані з іменем Христа, а також одруження, похорони, дні народження членів общини. Людина, що потрапила в баптистську общину, поступово втрачає зв'язок із зовнішнім світом. Все, що відбувається поза общиною, вважається гріховним. Життя баптиста чітко регламентоване. Увесь свій вільний час він присвячує пропаганді Біблії, баптистським зборам. Він віддає на користь общин значну частину свого заробітку, йому не рекомендується одружуватися з людьми іншої віри, а тим більше — з невіруючими.

Зберігаючи основи віровчення про культи, запозичені з баптизму, адвентисти акцентують увагу на очікуванні другого пришестя (адвентус) Ісуса Христа і заперечують безсмертя душі. Обов'язковим для членів секти є внесення десятини в касу общини. Адвентисти ведуть активну місіонерську діяльність. Для них характерна "санітарна реформа", котра вимагає від віруючого піклуватися про власне здоров'я, оскільки згідно з адвен-тистськими уявленнями тіло — "посуд божий". Адвентисти поділяються на кілька угруповань. Найчисленнішими серед них є послідовники "пророчиці" Олени Уайт, які визнають щонеділь-не свято суботи (адвентисти сьомого дня). У наш час близько половини членів усіх общин адвентистів проживають в Україні, здебільшого в Чернівецькій, Черкаській, Вінницькій областях. Єдиного організаційного центру адвентисти не мають.

П ятидесятники вірять у можливість сходження до них святого духа і безпосереднього спілкування з Богом, з надією одержати від нього, так звані, дари святого духа: здібності до вивчення інших мов, пророкування, зцілення. Збори п'ятидесятників супроводжуються явищами масового релігійного екстазу, завдають шкоди здоров'ю. Общини п'ятидесятників нині існують в Україні, в Білорусії, Молдові, Казахстані, різних областях Росії.

(єговісти визнають єдиного бога Ієгову і готуються до армагеддону — кінця світу. Це одна з крайніх форм сектантства В 1931 р. секта зареєструвалася під назвою "Товариство свідків

Ієгови". "Свідки Ієгови" в СРСР діють, головним чином, на Україні, в Молдові, на Північному Кавказі, в Іркутській області та Красноярському краї. Більшість з них підпорядкована Брук, лінському центру в США.

Протестантизм і питання війни і миру.

Більшість теологів протестантизму шукають витоки і корені війни у понівеченій природі людини. Прибічники подібних ідей вважають, що людина значно агресивніша, ніж будь-яка тварина. Ці висновки пже давно поділяють деякі ідеологи сучасного протестантизму, які прагнуть завуалювати соціальні, класові корені війни і показати и, як вічне явище людського суспільства. Людина за свосю вдачею, як вважає теолог П.Тілліххе, постає забіякуватим, злим, вінцевим джерелом усіх бід. Причини війни приховані в "ірраціональних глибинах людської сутності", в "пілбурювальиих потенціях", що закладені в душі людини. Природу людини він ро і-глядає з релігійних позицій, абстрактно, у відриві віл соціальної структури, економічного й політичного ладу.

Відомий протестантський релігійний філософ Р.Нібур вважає, що причини гріха кореняться у волі людей. Людина — істота смертна, земна, але володіє свідомістю, волею, бажанням бути подібною до Бога, відмовляється підкоритися волі Бога, що виявляється у її прагненні "втілити себе у вічності", будь-що потрапити в історію. Одним із способів здійснення цих цілей є війна.

Вчення про війну як результат загальної гріховності людей — найпоширеніший спосіб релігійного виправдання війн, що дає можливість звинувачувати усіх людей, все людство. А з другого боку, релігійне вчення про війну як про покарання людей за їхні гріхи дає змогу виправдовувати війну, виголошуючи її засобом спасіння людей від загальної гріховності. Гріхонність становить основну лінію поведінки людини. З часом вона зростає, і, коли стає дуже великою, в діло вступає караюча десниця Бога. Бог посилає людям за гріхи ті чи інші біди і однією з них с війна.

Протестантські моралісти розглядають війну в основному з позицій абстрактних, "вічних" моральних істин християнства, затушовуючи справжні причини війн і їхню соціальну природу-Баптисти переконують людей у тому, що війну посилає сам Бог, як покарання за їхні гріхи. На сторінках баптистського журналу "Братський вісник" постійно проводиться думка про те, що "загальна гріховність" людей спричиняє всі біди й нещастя людства, р тому числі й війни.

Окремі секти виступають проти боротьби за мир, проповідують кінець світу. В есхатології ототожнюється з догматом про "останній божий суд", що його здійснить Ісус Христос.

Ще таке мир? Як його розуміють сектанти? Баптистські ідеологи визначають мир передусім, як "мир з Богом", "мир з Хри-стом". Мир між народами вони розглядають як вияв "Божої волі", оскільки він не завойовується народами, а дарується милістю Божою. Оскільки всі стосунки в суспільстві сектантські богослови зводять до стосунків людини з Богом, то і боротьба людей за мир зводиться в основному до взаємовідносин людини з Богом. Мир — це, згідно з їх точкою зору, не відсутність яких-небудь війн, а душевний спокій релігійної людини, її певний психологічний стан.

Виступи баптистських проповідників проти війни уживаються з євангельськими принципами всепрощення, загальної любові, загального братерства, мають пацифістський характер. Єдиною силою, здатною встановити на землі вічний мир, твердять баптисти, вважається Бог. Цей вид пацифізму виступає під лозунгом, за яким вічний мир проголошується символом "царства Божого" на Землі.

Особливе місце серед релігійних поглядів на мир посідають хіліастичні концепції. Хіліазм — релігійне вчення про тисячолітнє "царство Боже" на Землі, яке нібито передує кінцю світу. Релігія використовує тут потяг людей до справедливості і загальної рівності, обіцяє царство миру десь у невизначеному майбутньому, що залежить від надприродних сил, Бога, поширює думку, що люди самі по собі безсилі у боротьбі з оточуючим їх соціальним злом.

Хіліастичне вчення, як і традиційний релігійний пацифізм, прирікає людей на пасивне чекання миру, не може задовольнити інтереси і бажання віруючих, які прагнуть до більш активної діяльності на користь миру.

Література

1. Гольциер И. Культ святых в исламе. М., 1938.

2. Додихудоев Х.А. Очерки философии исмаилизма. Душ., 1976.

3. Дорошенко Е.А. Шиитское духовенство в современном Иране. 2-е изд. М., 1985.

4. Джадалла И.А. Течения в исламе: причины возникновения и роль в общественно-политической жизни. М.. 1992.

5. Ислам. Энциклопедический словарь. М., "Наука", 1991.

6. Кудрявцев В.В. Лекции по истории религии и свободомыслия. Минск, 1997.

7. Лубский В.И. Священные книги мусульман как историко-литературный памятник. Киев, 1992.

8. Лубський В.І., Борис В.Д. Мусульманське право. Київ, 1997.

9. Ю.А.Калінін, В.ЬЛубський. Релігієзнавство. Київ, 1996.

10. В.С.Поликарпов. История религий. Лекции и хрестоматия. Москва, 1997.

11. А.А.Радугин. Введение в религиоведение. Москва, 1996.

12. Токарев С.А. Религия и истории народов мира. М., 1986.

13. Релігієзнавчий словник. А.М. Колодний., Б.О. Лобовик. Київ, 1996.