Наявність синагог у місцях розселення євреїв не виключало намагань створити релігійні центри з більш широкою сферою впливу. Такі центри постійно виникали, навколо їх гуртувались видатні богослови, в них відбувався процес розвитку віровчення і культу.

Ще до руйнування Єрусалимського храму рабин Іоханан бен Заккай з дозволу Веспасіана створив у місті Явні школу, а при школі - суд (бетдін) для вирішення теологічних проблем, а потім і Синедріон, як у Єрусалимі. Він же був першим Насі - головою Синедріону. Іоханан і наступні покоління вчених Явни стали називатися танаї (ті, що повторюють вчення). Так виникла духовна столиця Іудеї, її авторитет був беззастережно визнаний євреями всієї діаспори.

У Явні було встановлено, що Тора і Невіїм має читатись у синагогах щосуботи і в свята, а уривки з них - у понеділок і четвер, коли землероби приходять у місто на базар.

У тій же Явні було завершено кодифікацію Біблії, яка набрала тієї форми, яку вона має й тепер. Був зроблений новий переклад грецькою мовою, бо Септуагінта, на думку тодішніх учених, була не досить точною. На жаль, цей переклад втрачено.

Була перекладена Біблія і арамейською мовою, як найпоширенішою серед євреїв на той час. Цей переклад називають Таргум, він застосовується й нині. У Явні почалася і класифікація Усної традиції.

Проте на цьому робота над Біблією не закінчилася, її продовжували протягом XI-XII ст. вчені рабини, яких називали масоретами (від давньоєвр. "масора" - переказ, традиція), а відредагований ними текст Біблії, який дещо відрізнявся від Септуагінти, названо Масоретським текстом.

Римський імператор Андріан (117-138) після поразки повстання Бар-Кохби ліквідував богословський іудейський центр в Явні. Після припинення аурівнових гонінь такий центр було утворено в місті Уша в Галілеї, згодом - у місті Бет-Шеарім, а потім - у місті Ціппорі. Там рабі Ієхуда бар Ілай записав і відредагував усю Усну традицію. Цей запис одержав назву - Мішна. Це перша частина Талмуда.

Мішна складається з Галахи - коментарів до Тори у вигляді записів суперечок і дискусій мудреців і рішень по конкретних випадках, і Аггади (переказ, розповідь) - це проповіді танаїв, оповідання і притчі з біблійної тематики. Те з Усної традиції, що не потрапило в Мішну, було оформлено в збірник, який дістав назву Тосефта. Це ніби доповнення до Мішни.

Після смерті Ієхуди ще два століття існувала духовна школа і Синедріон. Останні роки цього періоду школа діяла в місті Тверії. Богослови цієї школи звалися амореями ("ті, що пояснюють, тлумачі"). Амореї зібрали нові матеріали, що нагромадились після написання Мішни, і написали її продовження, що зветься Гемара. Писали Гемару не тільки в Палестині, а й у Вавилоні.

Отже, Талмуд складається з Мішни і Гемари. Оскільки Гемару писали і у Вавилоні, то склалося два варіанти Талмуда: Палестинський і Вавилонський. Мішна в них однакова, а Гемара - різна. Палестинський Талмуд був написаний трохи раніше, Вавилонський - пізніше.

Талмуд у складі Мішни і Тосерти перекладений російською мовою орієнталістом Н.Я.Переферковичем у 6-ти томах у кінці XIX ст. Він викладений також у численних практичних керівництвах з іудейського культу.

Мішна має 6 розділів (63 трактати), які регулюють питання, пов'язані із землеробством, проведенням релігійних свят родинно-шлюбними взаєминами, нормами цивільного і кримінального права, здійснення пожертв, дотриманням ритуальної чистоти.

У 395 р. Римська імперія остаточно розпалася на Західно-Римську імперію і Східно-Візантійську імперію. Іудея отримала нового господаря - візантійського імператора. У 426 р. помер останній насі Гамліель VI. Імператор Феодосій II ліквідував інститут насі. Посилився виїзд євреїв з Палестини, вона перетворилась на християнську країну.

Після того як Палестина перестала бути центром єврейської релігії і культури, ця роль на певний час, до початку XII ст., перейшла до вавилонської общини. У VIII ст. там утворилася секта караїмів, її засновником вважають Анапа бен Давида, який звів іудейську релігію до 10 заповідей Мойсея, абсолютизував Тору, категорично заперечував Талмуд.

Існування євреїв у межах Халіфату сприяло їх розселенню в Єгипті, Північній Африці, Іспанії та Італії. Історія існування євреїв у Європі в часи середньовіччя була трагічною. Вона була знаменна частими спалахами антисемітизму. Так, в Іспанії в IV ст. вже склалась велика єврейська колонія, та коли на початку V ст. туди вторглися вестготи, які в VI ст. прийняли християнство, становище євреїв погіршилося, їх насильно обертали в християнську віру. Завоювання Іспанії арабами у VIII ст. змінило становище на краще. З'явилися єврейські академії - ієшиви, вчені-талмудисти, поети, філософи.

Подальші гоніння на євреїв змусили їх вирушити до Франції, а звідти - до інших країн Європи. Але їх і там пригнічували. У 1215 р. Папа Римський установив, що всі євреї мусять носити жовтий клапоть тканини, як знак належності до єврейства. У 1242 р. в Парижі було вчинене публічне спалення Талмуду. З 1350 р. в Європі євреї змушені були жити в гетто. У 1394 р. євреї були вигнані з Франції, в 1492 - з Іспанії. Під тиском переслідувань євреї кочують з країни в країну: до Північної Африки, Туреччини, Португалії, до Східної Європи, частина повернулася до Ізраїлю.

В епоху Відродження настало полегшення в житті євреїв у Європі. Так, в Ізраїлі, в місті Фаті, виникла нова община, в якій розроблялись проблеми каббалістичної течії в іудейському богослов'ї. За Каббалою світ складається з 32 елементів, якими є 10 цифр і 22 літери єврейського алфавіту. За допомогою цих елементів і слід аналізувати Біблію; комбінуючи їх можна розкрити її потаємний сенс. Вчення Каббали підтримує послідовний монотеїзм, вважає, що людина може втручатися в божественно-космічний процес історії, бо кожному "збудженню знизу" відповідає "збудження зверху".

Іудейська Каббала була заснована ще в Іспанії Моше де Леоном (1250-1305), який написав книгу "Зохар" ("Сяйво") - алегоричне тлумачення Тори, де зібрано містичні прийоми впливу на світ.

У Цфаті лідером каббалістів був рабі Іухан Лурія (1534-1572), який розробив цілу систему каббалістичної теорії, яка потім була сприйнята хасидизмом. Згодом туди приїхав рабі Йосеф Каро (1488). Він працював над створенням енциклопедичного зводу талмудичного права. Скорочена версія цього зводу зветься "Шулхан Арух" (Накритий стіл). Вона у стислій формі розкриває особливості єврейського життя, обряди і ритуали іудаїзму. Нею і тепер послугуються рабини.

У Східній Європі євреї з'явилися ще в римську епоху як купці. У IX ст. тюркський народ хазари прийняв іудаїзм і навіть намагався передати його Київській Русі, але згодом самі прийняли християнство. Приблизно в цей час сюди прибули караїми з Вавилонії. Вони й тепер живуть у Причорномор'ї України і в Литві. Але основна маса східноєвропейських євреїв - це переселенці з Німеччини в часи середньовіччя. Заселення почалося з Польщі. Тут на основі івриту та німецької мови виникла мова ідиш. Рабі Моше Іссерлес (1520-1572) до Шулхан Аруха додав специфічні для цієї частини діаспори положення, які назвав Маппа ("Скатертина").

Оскільки в XVII ст. у складі Польщі були українські землі, євреї опинилися в Україні. Це було століття бурхливих соціальних і національних подій. Боротьба українських селян проти польського гноблення зачіпала і євреїв, які розглядалися як спільники поляків. Звідси - акт знищення євреїв: зруйновано близько 700 громад, вбито понад 100 тисяч євреїв. Ці соціальні потрясіння привели до поширення каббали і відродження месіонізму. У 1648 р. оголосив себе месією, в синагозі Смірни в Туреччині Саббатай цзі (1626-1676); рух на його підтримку поширився по всій Європі. Але він кінчив переходом у мусульманство.

Коли польські землі увійшли до складу Російської імперії, значна частина євреїв опинилась в її юрисдикції. Катерина II дозволила їм проживати лише в Україні і Білорусі, відокремивши дозволені для проживання території межею осілості.

Література

1. Еврейские праздники. - М.: Корона, 1990.

2. Пфейфер Д., Телушкин Д. Восемь вопросов об иудаизме. - СПб: Марина, 1988.

3. Ранович А. Очерки истории древнееврейской религии. -М.: ОГИЗ, 1937.

4. Самюэлс Р. По тропам еврейской истории. - Тель-Авив: Библиотека Алия, 1991.

5. Штрайнзальц А. Роза о тринадцати лепестках. - М.: Терра, 1990.