Усяка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це "щось" не може виступати предметом віри у вигляді незалежної від свідомості об'єктивної дійсності. Не можна вірити у об'єкт як такий, а можна вірити тільки в ті або інші наші уявлення про цей об'єкт. Наприклад, вірити, що цей об'єкт існує, що він наділений тими або іншими характеристиками.

Таким чином, віра — це елемент людської свідомості, і вона безпосередньо спрямована на ті чи інші утворення свідомості: поняття, уявлення, образи, теорії та ін.

Вчені відзначають, що предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття та теорії. Але не всі гіпотези стають предметом віри.

Важливо відзначити, як активне емоційне та оціночне особисте відношення до свого предмета неминуче захоплює і вольовий процес та проявляється у тій чи іншій поведінці особистості.

Віра, як складовий момент акту вольового вибору, відбиває стверджувальну силу духу. Вона необхідна людині для мобілізації її духовних та фізичних сил у відповідних проблематичних ситуаціях: за браком інформації, відсутності логічних доказів, через сумніви.

Предметом релігійної віри є надприродне. Надприродне, за твердженням віруючих, не підпорядковане законам навколишнього світу, перебуває по той бік та порушує їх природний хід. Релігійна людина вірує у виключний характер надприродних істот або сил, і зокрема, не застосовує до них звичайні критерії емпіричної вірогідності.

Значна частина релігієзнавців вважає віру в існування надприродного — "мінімумом", суттєвою характеристикою всілякої релігії. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїстичних релігій — релігія це віра в єдиного Бога. Розповсюджена у ранніх формах релігії віра у духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, це лише підготовча стадія до істинної віри у Бога* Вона містить цю віру в Бога, у надприродне, у потенції, у зародження.

Така позиція визначення "мінімуму" релігії притаманна не тільки представникам богословсько-теологічної думки. Віру в існування надприродного та у можливість установлення з ним певного зв'язку, відносин як загальної, істотної характеристики релігії визначають й багато світських релігієзнавців. Такий підхід до дослідження релігії зветься преформізмом.

Преформізм — це вчення, яке стверджує, що всі вищі форми, яких досягають явища у процесі свого розвитку, містять потенції у зародку у нижчих формах. Процес розвитку явищ спрямований на розкриття цих потенцій, закладений у самому явищі форм.

Уявлення про існування надприродного — це результат довгого розвитку людської культури. Для того, щоб виробити уявлення про надприродне, необхідно мати уявлення про природне, а це припускає можливість мислити позитивно та науково.

Отже, надати вірі в існування надприродного загальний характер означає ніщо інше як переносити на ранні релігійні уявлення та релігійні уявлення східних релігій стереотипи, форми мислення людини, що вихована в умовах західної християнської культури.

Існує один аспект при виявленні специфіки релігії. Серед релігієзнавців, які визнають релігійну свідомість як провідний визначальний елемент релігії, чітко прослідковуються дві тенденції. Одні тлумачать релігійну віру переважно як інтелектуальний феномен. Вони акцентуються на змістовному характері релігійних уявлень. Релігія з позиції такого підходу є переважно як міфологічна система. Прихильники такого підходу зазвичай малюють таку схему формування релігійної свідомості: релігійні уявлення спочатку постають у чуттєвих наочних образах. Джерелом образного матеріалу слугує природа, суспільство, сама людина. На базі цих образів формуються розумові конструкції: поняття, судження, висновки. Важливе місце у релігійній свідомості займають так звані порівняльні образи, які є перехідною формою від почуттєво-наочних образів до абстрактних понять.

Розбіжності між релігієзнавцями починаються тлумаченням джерела цих почуттів (любов, страх). Представники богословсько-теологічної думки в релігієзнавстві виводять ці почуття з надприродного джерела, "із зустрічі" віруючого з божеством, "священним". Представники психології релігії вважають, що свої судження вони мають грунтувати на науковому підході. Психологія як наука про душу, обмежується своїм предметом і не торкається метафізичних питань, у тому числі і доказу буття Бога. Це перебуває за її межами. Таким чином психологія релігії виносить "поза дужки" питання про природне та надприродне джерело релігійних переживань, вважаючи, що вирішення цієї проблеми не під силу науковим методам пізнання. Прихильники атеїстичної гілки філософії релігії стверджують, що будь-які людські почуття можуть стати релігійними, коли вони пов'язані З релігійними віруваннями, і тим самим набувають специфічного спрямування. Інакше кажучи, ці звичайні людські почуття набувають релігійного характеру, коли вони спрямовані на сфан-тазовані істоти, зв'язки та відношення. Проблема пріоритету раціональних та емоційних боків релігійної свідомості набуває нову грань при розгляді питання про взаємодію різноманітного рівня релігійної свідомості.

Релігійна свідомість на концептуальному рівні існує у формі систематизованого віровчення. Зміст віровчення розгортається і обґрунтовується у спеціальній галузі релігійних знань — богослов'ї або теології, яка є цілим набором теоретичних та практичних дисциплін: апологетика, догматика, пастирське богослов'я та ін.

Основна заслуга теології — формування ортодоксальних релігійних уявлень, інтерпретація основних положень віровчення у тій формі, як це диктується інтересами церкви відповідно вимогам часу, боротьбі з єретичними відхиленнями.

Представники богословсько-теологічної думки наполягають на безумовному пріоритеті догматично-віровченського боку релігійної свідомості.

Прихильники наукового релігієзнавства вказують на вторинний характер віровченних форм та документів. Таким чином, у розвинутих формах релігії мова може йти не про пріоритети будь-якого із рівнів релігійної свідомості, а про їх взаємодію та взаємовплив один на одного.

Визнання релігійної свідомості як провідного елемента релігійного комплексу є домінуючою, але не єдиною точкою зору у релігієзнавстві.

Основний елемент релігії, що надає їй своєрідність, відмінну від інших форм суспільної свідомості та соціальних інститутів, є культова система.

Отже, специфіка релігії проявляється не в особливому характері вірування або в якомусь особливому предметі чи об'єкті вірування, а у тому, що ці уявлення, образи включаються у культову систему, набувають у ній символічний характер і як такі функціонують у соціальній взаємодії.

Релігійний культ є не що інше, як соціальна форма об'єктивації релігійної свідомості, реалізація віри у діях соціальної групи окремих індивідів.

Культова система, перш за все, являє собою сукупність певних обрядів. Тому для розуміння особливостей релігійного культу необхідно зрозуміти, що таке є обряди. Обряд — це сукупність стереотипних дій, що установлені звичаями та традиціями тієї чи іншої соціальної спільноти, що символізує ті або інші ідеї, норми, ідеали та уявлення.

Як важливу ознаку обряду називають його символічний характер. Знак та символ має аналогічну структуру, яка містить у собі:

1) матеріальну форму;

2) заповнений (позначений) предмет;

3) значення або зміст.

Знаки — це штучні утворення. Знак не відтворює об'єкт, а лише його зазначає.

Знакові системи лише позначають предмет. Позначення знаків має зовнішній формальний характер. Це є зовнішнім процесом виявлення оформленого змісту. У символа позначення значною мірою має змістовний характер. Символізацію можна визначити як здатність свідомості за допомогою повних чуттєво сприйнятих об'єктів образно репрезентувати інші об'єкти або явища дійсності. Обряд також можна розглядати як різновид символу. Мета та зміст обрядових дій полягає не у самих діях, а у тому ідеальному змісті, що стоїть за цим дійством.

Обряди охоплюють всі сфери життєдіяльності людини і не є специфічним елементом релігії. Специфіка релігійних обрядів є в їх ідеальному змісті.

Релігійний культ базується на вірі в існування поміж людиною та предметом його віри можливості установлення певних взаємовідносин. У культовій системі християнства попередні жертвоприношення набувають все більш перетворену, вторинну символічну форму.

Еволюція релігійних обрядів йшла по лінії їх спірітуалізації, одухотворення. Верхівкою такого шляху є молитва — вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта своєї віри. Як вербальний компонент вона первісно входила до обряду жертвоприношення. Згодом молитва відокремилась від жертвоприношення, стала важливим компонентом культу багатьох релігій.

Молитви бувають колективні та індивідуальні. Відправлення молитов відбувається під час богослужіння у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях. Вони відправляються організовано.

Під час цих молитов учасники богослужіння відчувають вплив один на одного як психологічний, так і контролюючий. Участь у колективній молитві може відбуватись з різних мотивів, у тому числі і не з релігійних мотивів.

Під час богослужіння відбувається читання священних книг, хоровий спів, проповіді. Значну роль у культовій системі має естетичний вплив.

Як зазначають дослідники релігії, в процесі богослужіння за допомогою культових дій у свідомості віруючих відтворюються релігійні образи. Внаслідок цього відбувається трансформація негативних емоцій у позитивні.

Третій напрямок у тлумаченні пріоритетів поміж елементами релігійного комплексу пов'язаний з розвитком соціології. Соціологи підкреслюють, що релігійна культова система — це перш за все система колективних дій.

Колективні дії не можуть відбуватися спонтанно, хаотично. Вони потребують упорядкування, організації, тому на базі культових дій і відносин формується релігія як соціальний інститут. Соціальні інститути — це історично сформована стійка форма' упорядкування спільних дій людей. Становлення релігії як соціального інституту — процес інституціоналізації релігійних культових систем.

Першою ланкою інституту релігії є релігійна група.

Спочатку у культових діях брали участь на рівній основі всі члени первісної общини. Поступово у релігійних групах відчленовуються спеціалісти з проведення культовий дій: чаклуни, шамани. Вони створюють своєрідну професійну групу,