Релігії Китаю: зороастризм, джайнізм, сикхізм та брахманізм

План

1. Зороастризм

2. Джайнізм

3. Сикхізм

4. Брахманізм

5. Література

Зороастризм

Зороастр — засновник релігії стародавніх персів, відомий під назвою маздеїзму, — особа напівміфічна. Історія згадує про нього вперше при Дарії Гістаспе, одному з видатних царів Персії (в кінці VI — на початку V ст. до нл.), який зробив спробу об'єднати розрізнені племена в перську державу. Прийняття релігії Зороастра було важливою подією при царюванні Дарія. Зороастр був відомий стародавнім грекам і римлянам як засновник релігії магів. Звертаючись до цієї особи, треба сказати, що Зо-роастром назвали його греки і римляни, між іншим, у стародав-ньоіранських написах він називається Заратуштра.

Зороастризм є локально обмеженою дуалістичною релігією, в основі якої лежить уявлення про протиборство добра і зла. Зороастризм, парсизм — це давньоіранська релігія, що склалася в X—VIII ст. до н.е. і поширилася у Середній Азії. По-різному називають цю релігію: зороастризм — за іменем її легендарного засновника — пророка Зороастри або Заратустри; маздаїзмом — від імені Ахурамазди — головного божества, що уособлює світ, добро, істину, життя, і божества, що бореться з Анра-Майю — володарем пітьми, зла, брехні й смерті; магізмом — жерці її є вихідцями з племені магів; релігією Авести — від назви збірника священних книг; вогнепоклонством — у зв'язку з особливим культовим шануванням вогню (в Ірані збереглася невелика кількість вогнепоклонників, яких мусульмани презирливо називають гербами — невірниками); митраїзмом — від бога-спасите-ля Митри; парсизмом, послідовники якого нині мешкають у Бомбеї (Індія). Суть цієї релігії зводиться до переможної боротьби Ахурамазди з Анра-Майо. Земні джерела дуалізму треба шукати в особливостях життя давньоіранських землеробських племен, які терпіли руйнівні напади кочівників.

Зороастризму властиве вчення про страшний суд, загробне життя, кінець світу внаслідок космічної катастрофи, в якій грішники з їх покровителями загинуть, а праведники — послідовники доброго божества — з допомогою Мітри воскреснуть і очистяться вогнем. Зороастризму властивий також культ вогню. В честь його будувалися храми. Дуже специфічний і обряд поховання: труп померлих вміщують на спеціальних баштах мовчання на розтерзання хижим птахам, бо вважається що кремація і похорон у землю або воду споганює вогонь, землю і води. Як і будь-яка інша релігія, зороастризм переносить перемогу зла на невизначене майбутнє, а встановлення правди передбачається лише в потойбічному світі.

Об'єднання зороастризму з іудео-християнством породило в III ст. манихейство — учення, яке в середньовіччі й пізніше дало ряд "єресей": павликіан, богомолів, катарів, альбігойців та ін. У XI ст. серед курдів з'явився іесидизм, послідовники якого поклоняються світлому і темному началам. Манихейство — релігія, що виникла у III ст. у Персії. Воно швидко поширювалося у багатьох країнах — від Італії до Китаю. Засновником вважають напівміфічно-го проповідника Мані. Манихейство являло собою синтез зороастризму і християнства, З християнства манихейство запозичило ідею месіанства. Мані вважався посланцем небесного світу. Основою ж манихейства є зороастрийський дуалізм, визнання двох субстанціональних начал буття — протиборствуючих царства світла, добра, духу і царства темряви, зла, матерії. В першому панує Бог, у другому — диявол. Боротьба двох царств завершиться першою катастрофою, в результаті якої матерія загине, а дух стане вільним. Світ, згідно з манихейством, є втілення зла. Людина, будучи двоїстою істотою (душа — народження світла, тіло — темряви), може допомогти силі світла у боротьбі проти сил темряви.

Християнство оголосило манихейство єрессю. Гостра боротьба тривала до середини V ст., після чого манихейство в Європі продовжувало існувати у вигляді середньовічних єресей павликіан, богомолів, катарів. У Передній Азії манихейство справило вплив на маздакізм.

Джайнізм

Джайнізм — релігія, що виникла в Індії в VI ст. до н.е. одночасно з буддизмом як опозиція брахманізму, що освячував кастовий лад. Джайнізм виражав інтереси прогресивних верств індійського рабовласницького суспільства. Послідовники джайнізму (нині їх близько 2 млн. чоловік, в основному з буржуазного середовища) поклоняються 24 пророкам, останнім з яких був нібито легендарний засновник джайнізму Вардхамана, за прізвиськом Джина (санскр. — переможець): звідси назва джайнізму. Розповіді про Джина і його учнів склали канонічну релігійну літературу джайнізму (сіддханта). Згідно з джайнізмом Джина проповідував п'ять істин: не убий, не говори неправди, не кради, не прив'язуйся до земних речей, будь непорочним (для монахів). Джайнізм зберіг ряд елементів брахманізму — віру у перевтілення душ, вчення про карму, про періодичну появу пророків.

Джайнізм і буддизм заперечують кастовий лад, вчення про індивідуальне позбавлення від страждань, святість Вед, брахманістські обряди. Обряди джайнізму передбачають поклоніння Джину як божеству, а також його учням, читання священних текстів, прилюдні сповіді. В наші дні робляться спроби модернізувати джайнізм, що проявляється в русі ануварт (моральне відродження суспільства), яке ставить за мету звільнити людину від вад виховання.

Ануварти проповідують, по суті, реформістські ідеї класового миру, виступають проти накопичення багатства і насильницької експлуатації багачами.

Сикхізм

Сикхізм був заснований Канаком, сином дрібного торговця із касти Кхатріїв. Він народився в селі Тальванді в Пенджабі, що був тоді частиною імперії Великих Моголів. Нанак розробив усі основні положення сикхізму і на тривалий час визначив характер общини. Релігійно-філософська система сикхізму протягом п'яти з половиною віків свого існування була не раз змінена, але основні її догмати залишалися майже без зміни, так само як і в першій половині XVI ст., коли Нанак почав проповідувати своє вчення. Засновник сикхізму багато зробив для пропаганди своєї релігії: якщо повідомлення сикхістських авторів про його мандрівки в Мекку, Медину, Багдад не вважаються достовірними, то він немало ходив до Пенджабу, де знайшов послідовників із числа індусів і мусульман. Нанак був першим гуру секти: його наступники носили цей титул до кінця XVII ст., коли десятий ватажок сикхів Говінд радикально змінив характер общини і усунув посаду гуру. Вісім гуру, які йшли за Нанаком, розвивали його ідеї: вони не внесли в сикхізм кардинальних змін — тільки Говінду судилося наповнити ідеологію общини новим змістом і надати їй нового характеру, хоча основні догмати релігії Нанака і при ньому залишилися непохитними. У гімнах, поемах, молитвах Нанака, які увійшли в "Грантх Сахиб", цю "біблію" сикхів, його погляди викладені в систематичній формі.

Центральне місце у філософії сикхізму посідає поняття Бога. Для доказу існування Бога ні Нанак, ні інші гуру не вдавалися до витонченої системи аргументації, як це робили ідеологи християнства в Європі або філософи індійських шкіл. Бог для віроу-чителів сикхізму був очевидною реальністю, і ані їхня епоха, ані їхня аудиторія не вимагали доказів його існування. Нанаку не було потреби доводити існування того, що його слухачі вважали безсумнівним: коли йшлося про теологічні питання, він найчастіше приділяв увагу проповіді єдності Бога, що давало привід багатьом дослідникам вважати однією з важливих відмінних особливостей сикхізму його монотеїзм. "Суди про одного бога, про Нанак, звідки бути іншому?" — постійно повторює гуру. Джерела сикхістського єдинобожжя насамперед слід шукати в монотеїстичних традиціях самого індуїзму: релігія Нанак, яка вийшла з індуїзму, зобов'язана йому багатьма своїми доктринами. Важливим фактором, котрий вплинув на формування як моно-їстичних поглядів засновника сикхізму, так і багатьох інших ідей, що їх він проводив, було вчення таких середньовічних індійських мислителів як Рамануджа (XI ст.), Нимбарка (XII ст.), Мадхва (ХНІ ст.), Чантанья (XV ст.).

Брахманізм

Брахманізм — релігія стародавніх індійців, яка була дальшим розвитком ведичеської релігії в період становлення рабовласницького суспільства. В священну літературу брахманізму входять Веди і докладні коментарі до них ("брахмани", "араньяки" і "упанішади"), складені у VIIІ—VI ст. до н.е. Брахманізм давав релігійне обгрунтування соціальної нерівності, суворому кастовому поділу, освячував привілейоване становище професійних жреців, які складали варну (стан) брахманів. Членам кожної з чотирьох варн (брахмани, кшатрії, вайшії, шудри) приписувалися особливі правила поведінки, права, громадські і релігійні обов'язки (дхарма). Брахманізм учив, що поряд з ведичеськими богами існує найвищий абсолют — бог-твооець Брахма, до злиття з яким повинні прагнути безсмертні душі всіх живих істот, які є частинками Брахми. Але на шляху до цієї кінцевої мети стоїть нескінченний ряд переселень душі, що може втілюватися у найрізноманітніших формах — починаючи від рослин і тварин і кінчаючи брахманами, царями і навіть небожителями. Форма кожного нового народження душі залежить від самої людини, від її прижиттєвих діянь (закон карми), ступеня її праведності. Найважливішими чеснотами вважалися: безперечна покора брахманам, обожнення вищої влади, виконання дхарми своєї варни, додержання обрядів, які приписані цій варні. Виконання таких приписів вело нібито до нового, кращого переродження душі, а порушення вимог дхарми — до нових нещасливих перероджень. Учення про посмертну віддяку використовувалося панівними класами для утримування в покорі народних мас. Брахманізм став основою формування індуїзму.

Література

1. Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки.