В.П. Черевко на основі аналізу особливостей професійного спілкування менеджера, визначає структуру його комунікативної компетентності, яка містить когнітивний (теоретичні знання з психології спілкування; адекватна орієнтація менеджера в собі, у партнерові, у ситуації професійного спілкування, у конкретних професійно- комунікативних цілях), емоційно-оцінний (мотиви вибору професії менеджера, інтерес до обраної професії, прийняття себе та інших, комунікативні установки на участь у тренінгах, роботу з комунікативного самовдосконалення), поведінко- вий (володіння технікою спілкування (вер-бальні та невербальні засоби), перцептивні уміння, володіння прийомами атракції та фасцинації, уміння конструктивного розв'язування конфліктів, діалогічний стиль взаємодії в комунікативних професійних ситуаціях, ситуативна адаптивність у професійно-значущих ситуаціях) компоненти [14, с. 11].

На думку О. А. Жирун, структура комунікативної компетентності редактора містить два компоненти. Перша складова (інструментальна) - це уміння й навички спілкування (при цьому виділяються інформаційно-поведінкові, особистіс- но-перцептивні та ситуаційно-рефлексивні уміння), а також знання про закономірності спілкування, про свої комунікативні якості та комунікативні якості інших. Друга складова (мотиваційно-ціннісна) містить у собі комунікативні цінності, настанови.)

Інструментальна складова, у свою чергу, містить у собі наступні компоненти: професійний, психологічний, конативний та риторичний.

Зміст професійного компонента складають знання особливостей професійно спрямованої редакційної діяльності, а також система знань про сутність, структуру, функції та особливості спілкування взагалі та професійного зокрема

Зміст психологічного компонента передбачає гуманістичну настанову на спілкування, готовність вступати в діалогічні взаємини, розвинуті емпатію та рефлексію, адекватні вимогам професійної діяльності психоемоційні стани, а також орієнтування в особливостях особистості автора в умовах редакційної діяльності.

Конативний компонент включає загальні та специфічні комунікативні уміння, які дозволяють успішно встановлювати контакт із співрозмовником, адекватно пізнавати його внутрішні стани, керувати ситуацією взаємодії з ним, застосувати конструктивні стратегії поведінки в конфліктних ситуаціях; культура мовлення; експресивні уміння, які забезпечують адекватний висловлюванням міміко-пантомімічний супровід; перцептив- но-рефлексивні уміння, які забезпечують можливість проникнення у внутрішній світ партнера по спілкуванню та розуміння самого себе; домінуюче застосування організуючих впливів у взаємодії з людьми (порівняно з оцінюючими і, особливо, дисциплінуючими).

Зміст риторичного компонента, який належить до галузі психолінгвістики, передбачає професійне володіння мовою, що забезпечує успішну взаємодію редактора з автором [4, с. 9-10].

В. О. Назаренко, досліджуючи комунікативну компетентність керівників Державної прикордонної служби України, дійшов висновку, що до її структури входять елементи соціально-психологічної, переговорної, конфліктологічної, соціа- льно-перцептивної, ауктопсихологічної та рефлексивної компетентності. Крім того, у структурі вказаної компетентності як інтегральному особи- стісному утворенні дослідник виділияє такі основні компоненти: мотиваційно-ціннісний, який визначає спрямованість службово-ділової взаємодії та спілкування (на основі наявних етичних, моральних і правових цінностей, мотивації досягнення, установок соціальної взаємодії та ін.); пізнавально-прогностичний, що забезпечує критичний аналіз своїх та чужих вчинків, дозволяє розробляти стратегію, прогнозувати процес та результат комунікації, визначати її методи і прийоми, впливати на інших людей та ін.; і емоційно-вольовий, який сприяє самоконтролю та саморегуляції фахівця, проявам його відповідальності, упевненості, рішучості і т. п.) [9, с. 35].

У структурі комунікативної компетентності соціального працівника Д. М. Годлевська виділяє три компоненти. Так, соціально-комунікативний (базовий) компонент передбачає наявність у соціального працівника комунікативних знань, умінь та навичок, що забезпечує усвідомленість соціальним працівником змісту його професійної діяльності; особистісно-емоційний компонент передбачає професійно-особистісні якості (рефлексію, креати- вність, емпатію), що визначають позицію і спрямованість соціального працівника як особистості, індивіда та суб'єкта діяльності, а також емоційний прояв цих якостей; діяльнісний (практичний) компонент включає прояв професійної комунікативної компетентності, апробованої в дії та засвоєної особистістю як найбільш ефективного чинника впливу на клієнта [1, с. 9-10].

Досліджуючи структуру комунікативної компетентності вчителя, В.І. Кашницький виділяє її три рівні, а саме: базовий, змістовий та операціо- нальний. Комунікативна компетентність розглядається з двох боків: те, що включає, і те, що забезпечує кожен з її рівнів. Базовий рівень - це глибинні стійкі якості особистості (налаштування, ціннісні орієнтації, мотиви в комунікаційній сфері, адекватні стратегічним цілям у педагогічній діяльності), які забезпечують мотиваційну сторону комунікативної діяльності педагога. Змістовий рівень складають комунікативні знання (знання законів спілкування, закономірностей і механізмів соціальної перцепції, психологічної взаємодії, способів саморегуляції). Операційний рівень містить систему комунікативних умінь та навичок (навички, що забезпечують управління процесом спілкування, ефективні впливи на партнерів по спілкуванню, оптимальна саморегуляція) для забезпечення виконання комунікативних дій з метою вдалої реалізації плану [7, с. 65].

Запропонована Ю.В. Мрякіною структура комунікативної компетентності спеціаліста-гума- нітарія складається з чотирьох груп здібностей. До першої групи належать такі індивідуально- психологічні характеристики: компетентність як вроджена здібність встановлювати та підтримувати емоційний контакт зі співрозмовниками; здатність розуміти внутрішній світ співрозмовника, його психічний стан, мотиви поведінки тощо; наполеглевість як прояв власної стратегії комунікативної поведінки з метою досягнення запланованого результату комунікативної діяльності; самостійність як незалежний прояв та дотримання власної моделі суджень та поведінки; винахідливість як ступінь пошуку та прийняття оптимальних рішень щодо вирішення комунікативного завдання; інтуїція як здібність передбачати подальший розвиток і наслідки обраної стратегії комунікативної поведінки; нервово-психічна стійкість як сценічний тип реагування в певних психогенних ситуаціях. Друга група здібностей визначає ступінь психологічної грамотності та умінь поведінки спеціалістів-гуманітарієв у різноманітних комунікативних ситуаціях, а саме: емпатійність; здібність до вирішення конфліктних ситуацій; здібність до співробітництва, досягнення компромісу; прогностичні здібності; самоконтроль над емоціями та настроєм. До третього