Сутність та основні функції менеджменту.
Поняття "менеджмент" як наука і практика управління вперше сформувалось у США. Проте сутність управління, його принципи і методи були предметом дослідження ще за античності. Так, давньогрецький філософ Платон (427—347 рр. до н. е.) стверджував, що діяльність з управління є важливим засобом забезпечення життя суспільства, а управління суспільством — особливий вид мистецтва, яке повинен здійснювати політик на основі правильного розуміння і застосування законів. Люди, на його думку, мають виконувати чітко визначені функції, а політик наглядати за їх виконанням, поєднувати ці дії в єдине гармонійне ціле, використовуючи силу (тиранічний метод управління з метою приборкання користолюбства і дотримання належних законів і правил) і м'якість (як вид політичного нагляду). Арістотель у вченні про домогосподарство наголошував на необхідності розроблення науки про мистецтво управління рабами. Загалом за рабовласницького і феодального ладів переважали насильницькі, позаекономічні методи управління виробництвом і примусу до праці. Лише за капіталізму в управлінні виробництвом і людьми пріоритетними стали економічні методи, поєднані з адміністративними (командними).
Розподіл ресурсів у суспільстві здійснюють на основі традиційного, командного, ринкового і державного методів. Традиційний метод існував насамперед у первіснообщинному суспільстві і ґрунтувався на традиціях, звичаях. Командний, або адміністративний, метод переважав за умов рабовласницького, феодального способів виробництва, а також при побудові соціалізму у СРСР та деяких інших країнах. Ринковий метод домінує за капіталізму на нижчій стадії. Кожний наступний метод розвинутіший за попередній, хоча й не заперечує його повністю, а підпорядковує, поєднує з основним. Тому ринковий метод розподілу ресурсів (матеріальних, людських, фінансових), як правило, поєднується з традиційним та адміністративним. Останні два постійно еволюціонують, поповнюються елементами якісно нового змісту, що дає змогу органічно поєднувати їх у нових соціально-економічних умовах. У сучасних умовах у розвинутих країнах переважає державний та наддержавний методи у поєднанні з двома попередніми.
Вільний ринок, який передбачає свободу товаровиробників, асоціюється з економічною демократією. Менеджмент за таких умов розглядають як незалежний від дій урядових чиновників феномен. Наймані менеджери, які за інших умов були майже повністю залежними від власників підприємств, за реального ринку самостійно здійснюють процес управління постачанням, виробництвом і збутом виготовленої продукції, самим процесом праці, тобто є значною мірою економічно незалежними у своїх діях. З еволюцією капіталістичного способу виробництва, поглибленням суспільного поділу праці, відокремленням капіталу-власності від капіталу-функції поступово знижується залежність менеджерів від власників капіталу.
Поняття "менеджмент" не слід ототожнювати з більш ємною категорією "управління", яка охоплює процеси управління на макро- (цілого суспільства, всієї економічної системи) і мікрорівнях (окремої організації, установи, підприємства в його різних формах). Тому доцільно послуговуватися обома категоріями навіть тоді, коли йдеться про процес управління лише на мікрорівні. Це зумовлено, зокрема, тим, що поняття "менеджмент" постійно поповнюється новим змістом, збагачуються його функції.
Різні вчені і літературні джерела поняття "менеджмент" трактують неоднозначно. Так, в "Оксфордському словнику англійської мови" воно розглядається як: 1) спосіб, манера поводження з людьми; 2) влада і мистецтво управління; 3) особливого роду вміння та адміністративні навички; 4) орган управління, адміністративна одиниця. Канадський економіст М. Кінг стверджує, що менеджмент означає "...сполучну ланку між працею і капіталом, котра здатна анулювати класові суперечності". Японські автори вбачають у менеджменті "...координацію і об'єднання в процесі виробництва індивідуальних зусиль працівників, які б, по-перше, стимулювали координацію і об'єднання і, по-друге, сприяли б зближенню поглядів і мети усіх або, принаймні, більшості учасників виробництва".
У посібнику "Менеджмент" охарактеризовано менеджмент з наукового погляду як "...вміння використовувати ті об'єктивні закони і закономірності, що виражають причинно-наслідкові зв'язки у сфері управлінської діяльності".
Російські вчені визначають менеджмент як "систему прийняття і реалізації рішень, спрямованих на досягнення оптимального, найкращого із можливих, варіанту використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів фірми". В "Економічній енциклопедії" за редакцією Л. Абалкіна менеджмент — це "сукупність принципів, форм, методів, прийомів і засобів управління виробництвом і персоналом із використанням останніх досягнень науки управління". В енциклопедичному словнику "Управління організацією" менеджмент трактується як "сукупність дій і процедур, спрямованих на забезпечення цілеспрямованої, ефективної та раціональної колективної праці".
У цих визначеннях мету менеджменту не пов'язано з основною метою капіталістичного способу виробництва, основним економічним законом; не названо суб'єкти цього процесу (керівництво підприємств, компаній, в тому числі різні ланки менеджерів); зафіксовано окремі функції менеджменту, але не обґрунтовано їх системну сутність; витлумачено менеджмент як ланку між працею і капіталом, а не як функцію капіталу.
При визначенні менеджменту на мікрорівні слід пов'язувати його з характеристикою економічної сутності самого підприємства, з його діяльністю у різних сферах суспільного відтворення. Усунувши недоліки і врахувавши основні вимоги діалектичного методу дослідження, можна дати коротке визначення сутності менеджменту — цілеспрямований вплив власників підприємств (а також фірм і компаній) та менеджерів різних ланок на потреби та інтереси інших працівників для ефективної організації колективної праці в усіх сферах суспільного відтворення з метою привласнення максимального прибутку.
Сутність менеджменту повніше розкривається у виконуваних ним функціях. Вони постають як найважливіші елементи управління, а отже, певний вид діяльності окремих менеджерів або підрозділів управлінського апарату, в процесі якої забезпечується цілеспрямований та ефективний вплив на об'єкт управління і розв'язуються поставлені завдання, досягається основна мета. Уперше в науковій літературі такі функції менеджменту, як передбачення, планування, організація, контроль виокремив А. Файоль. Серед сучасних науковців існує велика розбіжність у визначенні загальної кількості функцій (від 4 до 15).
Здебільшого виділяють п'ять основних функцій менеджменту: планування, організація, координація, мотивація і контроль. Проте в цій класифікації не враховано завершальний елемент управлінської діяльності — економічну реалізацію власності капіталістів на засоби виробництва та інші речові елементи продуктивних сил (науку, інформацію та ін.), а отже, відсутня мета і системна характеристика функцій менеджменту. Через цю функцію втілюється передбачена менеджментом загалом і плануванням зокрема стратегічна мета розвитку та функціонування підприємств, фірм і компаній. Цій функції підпорядковані всі інші, в тому числі закладена у процесі планування стратегічна мета, конкретні цілі та завдання. Залежно від ступеня економічної реалізації власності (привласнення маси і норми прибутку) відбувається коригування або вдосконалення всіх інших функцій.
У свою чергу, управління як цілеспрямований активний процес утворюють такі відносно самостійні, логічно послідовні етапи: збирання, систематизація і передавання інформації; вироблення (обґрунтування) і прийняття рішення; перетворення рішення на різні форми команд (усна, письмова, наказ тощо) та забезпечення їх виконання; аналіз ефективності прийнятого рішення й можливе наступне його коригування. Результатом цих дій є взаємні переміщення елементів виробництва, розв'язання суперечностей суспільного способу виробництва загалом або його підсистем, узгодження економічних інтересів, зростання ефективності суспільного виробництва (або окремих його ланок) тощо.
Найважливішим етапом є обґрунтування та прийняття рішень, що передбачає цілеспрямований вольовий вплив менеджерів на різні аспекти соціально-економічної діяльності підприємств, передусім — на непередбачені ситуації, не зафіксовані у запланованій програмі. Розроблення таких рішень пов'язане з активним, творчим пошуком шляхів і засобів виходу з нестандартної ситуації, залученням до цього процесу всього колективу підприємства або його окремих підрозділів.
Аналіз ефективності прийнятих рішень та їх можливе подальше коригування передбачає оцінку результативності проміжних етапів господарської діяльності. Така оцінка особливо актуальна при зміні технології виробництва, переорієнтації на нові джерела сировини, нових постачальників комплектуючих та ін. У непередбачуваних ситуаціях виникає потреба у розробленні оперативних планів і завдань, прийнятті управлінських рішень та їх організації, що передбачає оперативне управління.
Основними видами управління (менеджменту) є організаційний, виробничий, кадровий, інвестиційний, інноваційний та ін.
Визначення основної мети, цілей і завдань діяльності підприємства чи організації повинно відповідати вимогам об'єктивних економічних законів (всезагальних, загальних, специфічних і стадійних та ін.), механізму їх дії, узгоджуватися з потребами та інтересами окремої людини, колективу і суспільства) Визначити мету, цілі і завдання можна як автократичним, так і демократичним способами. У першому разі — це рішення підприємця, власника або вищого менеджера, у другому — їх узгоджують на рівні окремих підрозділів, цехів через обговорення з працівниками. Сучасному рівню розвитку продуктивних сил, відносин економічної власності та інших елементів економічної системи відповідають демократичні методи визначення цілей і завдань. При цьому повніше враховуються інтереси і потреби окремих структурних ланок підприємств, мобілізуються сили та здібності співробітників, органічно поєднуються різні інтереси.
Функція планування передбачає втілення в системі взаємозв'язаних кількісно-якісних показників соціально-економічної діяльності підприємства основної мети та підпорядкованих їй цілей і завдань, тактики і стратегії кругообороту та обороту капіталу. Тактику цих процесів визначають у короткострокових планах, стратегію — у довгострокових програмах і прогнозах. Наступною складовою процесу планування є розроблення змісту та послідовності дій для досягнення тактичних і стратегічних цілей, яке полягає у поетапному плануванні виконання робіт, графіків виконання, розробці методів сітьового планування та управління (тобто побудова таблиць з визначенням тривалості виконання та послідовності операцій, оцінкою засобів досягнення економії
