Після другої світової війни приклад США наслідувало багато європейських країн. У1947 році в Англії було створено Британський інститут управління, у Швейцарії — Міжнародний інститут управління (місто Женева). В 1959 р. в Женеві організовано Міжнародну асоціацію центрів з викладання методів управління, до якої на цей час входять такі країни, як Франція, Бельгія, Велика Британія, Італія, Швейцарія та ін.

У 50-х роках менеджерський бум охопив Японію, згодом менеджерські асоціації та школи менеджменту формуються в Індії, Бразилії, незалежних країнах Південної та Середньої Азії та Африці. З початку 80-х років менеджмент викладають у всіх країнах.

Соціально-економічні умови виникнення та розвитку менеджменту. Теорії менеджменту

Еволюція менеджменту, виділення його окремих видів та етапів відбувалися відповідно до ступенів розвитку продуктивних сил та типів кооперації: доіндустріальному, індустріальному, науково-технічному, інформаційному періодам відповідають ремісниче, технократичне й антропоцентричне (інноваційне) управління.

Ремісничий вид менеджменту як найпростіша форма керівництва з боку роботодавця був притаманний мануфактурному виробництву (XVI — кінець XVIII ст.). Зміст управління полягав у комбінуванні різних ремесел та підкоренні працівників єдиній команді та дисципліні роботодавця.

Технократичний вид менеджменту зумовлений промисловим переворотом на межі XVIII—XIX ст. Головним об'єктом керівництва стають системи комбінованих машин, які підкоряють собі (своїми рухами, ритмом, функціями) працівників.

Впроваджується принцип максимального розподілу праці, тобто виконання вузькоспеціалізованих функцій малокваліфікованими працівниками під керівництвом інженерно-технічного персоналу та службовців.

У цей період французький економіст Ж. Б. Сей (1767— 1832) запроваджує поняття "антрепренерство", що означає діяльність, пов'язану з пошуками найпродуктивнішого шляху використання різних ресурсів. Ф. Фур'є (1772—1837) та К. Сен-Сімон (1760—1825) обґрунтовують необхідність організації виробництва за допомогою спеціальних структур (підрозділів) з управлінськими функціями. Дещо пізніше шотландський промисловець Р. Оуен (1771—1858) на своїй текстильній фабриці в Нью-Ланарку вже практично вирішує питання підвищення продуктивності праці, мотивації взаємовідносин працівників з керуючими підприємствами.

У 1832 році англійський учений, професор математики, інженер та підприємець Ч. Бебідж (1791 —1871) публікує книгу "Економіка машин та виробництва". Це була, по суті, перша монографія про управління промисловими підприємствами, проблеми організації та стимулювання праці, роль машин у розподілі праці, принципи контролю за витратами виробництва та ін.

Однак менеджмент у цілому ще не був ні самостійною сферою наукових досліджень, ні окремою галуззю професійної діяльності. Перехід до теоретично обгрунтованих методів управління відбувається тільки наприкінці ХІХ — на початку XX ст.

Спочатку пошуки наукового менеджменту найбільш виразно оформилися у працях дослідників школи наукового управління (1885—1920) і перш за все, школи тейлоризму (Ф. У. Тейлор, Г. Емерсон, Г. Гант, Ф. Гілбрет, Л. Гілбрет та ін.), які запропонували операційний підхід до управління.

Суть "наукового управління", за Ф. У. Тейлором (1856— 1915), полягала, по-перше, у вивченні та встановленні граничної фізичної витривалості людини, можливостей її пристосуватися до роботи машин, найдоцільніших рухів, способів та методів праці, а на цій основі — відповідних норм виробітку, механізмів професійного добору та виробничого навчання працівників; по-друге, у створенні економічної заінтересованості персоналу у високопродуктивній та якісній праці шляхом використання стимулів відрядної заробітної плати, розумного чергування робочого часу та часу відпочинку. Ці принципи були зорієнтовані на "раціональну економічну людину" і стали постулатами технократичного управління. Практичного втілення ці принципи набули в американських корпораціях "Мідвейл" та "Бетлхем стіл", де на різних інженерних посадах працював Ф. У. Тейлор.

Теоретичні ж основи науки про організацію та управління Ф. у. Тейлор виклав у своїх працях "Підрядна система" (1896) і "Принципи наукового менеджменту" (1911). Він писав: "Найкраща організація праці являє собою справжню науку, що спирається на чітко визначені закони, правила, принципи, як на свій фундамент... Основні принципи наукової організації є рівнозастосовувані до всіх видів людської діяльності, починаючи від наших найпростіших індивідуальних дій аж до праці наших великих громадських організацій".

Послідовники Ф. У. Тейлора зробили істотний внесок у розвиток теорії та практики менеджменту.

Г. Гант (1861 —1919) опрацював теорію лідерства. Практика ж управління дістала своєрідний "графік Ганта", за допомогою якого кожний працівник міг бачити результат своєї праці та розмір заробітку за будь-який час.

Графік показував також часові зв'язки між розділами виробничої програми та хід її виконання. У подальшому він міг стати основою оперативного планування виробничого процесу в рамках підприємства, а також сіткових графіків.

Ф. Гілбрета (1868—1928) вважають родоначальником психології управління та винахідником хронометражу, тобто фіксування часу, що витрачається на окремі виробничі рухи робітника. Разом з іншими вченими він сформулював принципи раціонального облагодження робочого місця, запропонував найбільш економні способи подачі матеріалів та інструментів, методи запису елементарних рухів робітників.

Г. Емерсон, учасник будівництва ряду великих інженерних гірничих споруд в СІЛА та Мексиці, відомий своєю працею "Дванадцять принципів продуктивності" (1911). Він також поставив питання про наукову організацію управління в широкому розумінні слова — не тільки окремими підприємствами, а й усіма галузями економіки.

У Франції активним популяризатором тейлоризму був гірничий інженер Ле Шательє (1850—1936), автор праці "Філософія системи Тейлора".

У дореволюційній Росії найвідомішим представником школи наукового управління був інженер К. Адамецький (1866— 1933), з 1919 року проживав у Польщі. Йому належить так звана теорія гармонізації, що обґрунтовує необхідність розроблення норм часу для управління процесом виробництва.

У радянський період серйозні дослідження у галузі управління було здійснено у 20-х роках. З переходом від "воєнного комунізму" до "нової економічної політики" і під впливом поширення тейлоризму на Заході у країні розгортається рух за наукову організацію праці (НОП) і управління виробництвом. 20 січня 1921 року в Москві відбулася І Всеросійська ініціативна конференція з наукової організації праці та виробництва. Навколо таких учених, як А. К. Гастєв, П. М. Керженцев, Н. А. Вітке, Є. Ф. Розмирович, І. М. Бурдянський, О. А. Єрманський та інші, формуються перші школи управління. Основні дослідження стосуються проблем раціональної організації робочих місць, удосконалення структури управлінського апарату, контролю за виконанням завдань, окремих функцій та методів економічного управління.

Однак уже в 30-х роках НОП і всі наукові управлінські школи було ліквідовано, а кращих представників науки (І. М. Бурдянський, А. К. Гастев, Н. А. Вітке) фізично знищено. Система зробила основну ставку не на науку, а на "сильного" керівника.

За кордоном же технократичний менеджмент продовжував розвиватися. Його логічною вершиною вважають фордизм, що інтенсивно розвивався у зв'язку з розповсюдженням масового поточно-конвеєрного виробництва в автомобільній промисловості США. Завдяки ретельній організації технологічних процесів, максимальному розподілу праці і жорсткому авторитарному централізованому керівництву відомий американський інженер і промисловець Г. Форд (1863—1947) створив грандіозне виробництво легкових автомобілів за найнижчими у світі цінами. Ідеї Г. Форда, що викладені у його книгах "Моя жизнь, мои достижения" і "Сегодня и завтра", користуються широкою популярністю і тепер.

Переломним моментом для технократичного менеджменту стали 20—30-ті роки, особливо Велика депресія 1929—1933 років. У цей час зароджується класична, або адміністративна, школа (1920—1950), найвідомішими представниками якої були А. Файоль, Л. Урвік, Джеймс Д. Муні, А.К. Рейлі, А.П. Слоун та ін. Метою цієї класичної школи стало опрацювання універсальних принципів, структури і раціональної системи управління організації в цілому.

Основні теоретичні погляди лідера французької школи експериментального адміністрування А. Файоля (1841 —1925) сформульовано у його праці "Общее и промышленное администрирование" (1916) і полягають у такому:—

будь-яке підприємство є не лише сукупністю матеріальних моментів (матеріальний організм), а й насамперед людською соціальною організацією (соціальним організмом);—

трудовий колектив може нормально й доцільно функціонувати лише за наявності спеціальної організаційно-адміністративної функції;—

адміністративна праця є особливим видом діяльності, що полягає в доцільному впливі на колектив працівників та в керівництві ним на основі наукових методів, принципів, правил та заходів. Адміністрування і є управління.

Опрацьовуючи концепцію управління, А. Файоль сформулював:

1) правила функціонального, процесного підходу до управління, виділивши та описавши основні функції менеджменту. Управляти, за Файолем, означає: передбачати — вивчати майбутнє і встановлювати програму дій; організовувати — будувати подвійний організм підприємства: матеріальний та соціальний; розпоряджатися — пов'язувати та об'єднувати всі дії та зусилля; контролювати — спостерігати, щоб все відбувалося відповідно до встановлених правил та відданих розпоряджень;

2) ряд універсальних принципів менеджменту, рекомендованих усім керуючим для ефективнішого виконання ними своїх обов'язків, а саме:—

спеціалізація праці або її розподіл;—

влада, тобто право віддавати накази, що супроводжується відповідальністю;—

дисципліна;—

єдиноначальність;—

єдність усіх зусиль людей;—

підкорення індивідуальних інтересів загальним;—

винагорода за трудовий внесок;—

централізація, оптимальне поєднання централізації та децентралізації;—

ієрархічний (скалярний) ланцюг;—

порядок у розміщенні матеріальних цінностей і людей;—

справедливість щодо людей;—

стабільність персоналу та строк перебування на посаді, достатній для того, щоб добре опанувати свою працю;—

ініціатива;—

кастова (корпоративна) атмосфера;

3) основні вимоги до менеджерів. Особлива увага при цьому зверталася на:—

здоров'я та фізичну бадьорість;—

розум та інтелектуальні здібності;—

моральні якості (наполегливість, енергія, мужність у прийнятті рішень, відповідальність, почуття обов'язку та ін.);—

освіту;—

управлінські здібності (передбачення, вміння розробляти план дій, організаційні навички, мистецтво спілкування з людьми, здатність об'єднувати та спрямовувати зусилля багатьох