Надання першої допомоги потерпілим: Порушення дихання і серцевої діяльності, утоплення

План

1. Порушення дихання і серцевої діяльності

2. Утоплення

3. Удари

4. Література

Якщо людина потрапила в катастрофу, треба передусім звільнити потерпілого, винести його з небезпечної зони, вжити потрібних заходів щодо відновлення життєво важливих функцій організму і запобігти ускладненням, що становлять загрозу для життя людини. Крім того, слід подбати про раціональне транспортування потерпілого в медичний заклад, де йому буде надано кваліфіковану допомогу.

До прибуття медичних працівників потерпілого найкраще покласти на спину, підстеливши під нього одяг, чохли тощо, голову повернути набік. Якщо ушкоджена грудна клітка, переламані ребра і внаслідок того дихання утруднене, потерпілому слід надати напівсидячого положення, підклавши під спину й голову будь-які речі.

Переносити потерпілого до надання першої допомоги можна тільки в разі крайньої потреби. Бажано найневідкладніші заходи (зупинення кровотечі, штучне дихання, накладання транспортних шин і т. ін.) проводити на місці аварії. Роздягати потерпілого слід обережно, не змінюючи положення тіла, і лише тоді, коли одяг утруднює дихання або треба покласти на рану стерильну пов'язку чи зупинити кровотечу. Накладаючи шину на руку чи ногу, одягу не знімають, щоб уникнути зайвої травматизації й переохолодження потерпілого.

Порушення дихання і серцевої діяльності

У потерпілих часто порушуються дихання й серцева діяльність. Скажімо, при закупорюванні трахеї та бронхів блювотними масами, згустками крові (у разі поранення шиї, обличчя), водою при утопленні не надходить повітря до легень. Крім того, дихання може припинитися, коли людина непритомніє і через розслаблення м'язів у неї западає корінь язика, прикриваючи вхід у гортань; при порушенні функції центру дихання внаслідок тяжких черепно-мозкових травм, крововиливу в мозок, численних переломів ребер; при ушкодженні легень і плеври. У потерпілого з'являється спочатку блідість, потім синюшність шкірних покривів обличчя. Дихальні рухи прискорюються, стають нерегулярними (іноді рідшають), а через деякий час, якщо не буде надано потрібної допомоги, припиняються зовсім.

Насамперед перевіряють порожнину рота і пробують відновити прохідність верхніх дихальних шляхів. Для цього вказівним пальцем, обмотаним бинтом чи носовою хусточкою, звільняють рот від блювотних мас, слизу, згустків крові, виймають знімні зубні протези. Коли запав язик, голову потерпілого слід повернути набік і підтримати щелепу.

Коли ж потерпілий не дихає, треба перевірити, чи не припинилася в нього серцева діяльність, і негайно розпочати штучне дихання. Для цього його кладуть спиною на жорстку поверхню (на підлогу автомашини, на дорогу), підмостивши під лопатки зроблений з одягу валик. Потерпілого розгинають і закидають його голову назад так, щоб максимально відвести підборіддя від грудної клітки, розстібають комір і пояс, що утруднюють дихання.

Найефективнішим способом штучного дихання ? вдування повітря в ніс або рот потерпілого. Такий спосіб називають "рот до рота" або "рот до носа". У ніс вдувають повітря тоді, коли у хворого ушкоджені губи, нижня або верхня щелепа.

Штучне дихання способом "рот до рота" роблять так. Той, хто подає допомогу, стає на коліна біля голови потерпілого, краще з правого боку, і кладе ліву руку на його лоб, затискуючи пальцями йому ніс; прикривши рот потерпілого марлею або носовою хусточкою, робить глибокий вдих, а потім, притиснувшись ротом до рота потерпілого, вдуває в нього повітря, роблячи енергійний видих (рис. 5.13). Внаслідок такого вдування, що замінює вдих, повітря надходить у легені потерпілого. Згодом завдяки еластичності легеневої тканини і грудної клітки настає пасивний видих. При цьому рот потерпілого має бути відкритий. Вдувати повітря слід ритмічно, з однаковим інтервалом, 15—20 разів на хвилину.

Так само роблять штучне дихання способом "рот до носа", тільки повітря вдувають через ніс, а рот потерпілого закривають. Ефективність штучного дихання підвищується, коли застосовувати спеціальні Б-подібні повітроводи, які забезпечують прохідність верхніх дихальних шляхів.

Штучне дихання слід виконувати доти, доки у потерпілого не відновиться самостійне ритмічне дихання. Якщо штучне дихання розпочинають робити своєчасно і проводять його правильно, то самостійне дихання відновлюється через 1—2 хвилини. Однак часом штучне дихання потрібно проводити 1—1,5 години, принаймні доти, доки на місце аварії не прибудуть медичні працівники.

Зауважимо, що робити штучне дихання нелегко. Той, хто надає допомогу, особливо при надто енергійному вдуванні повітря, може навіть відчути запаморочення, слабкість і знепритомніти. Тому бажано, щоб приблизно через кожні 60 с особи, які виконують штучне дихання, змінювали одна одну. Це підвищить ефективність допомоги потерпілому.

Інколи при тяжких ушкодженнях припиняється дихання і серцева діяльність. Тоді у потерпілого настає так звана клінічна смерть. У нього не прощупується пульсація сонної артерії на шиї, не прослуховується серцебиття, припиняється дихання, зіниці розширюються, шкірні покриви й слизові оболонки губ синюшні. Через 5—6 хвилин після настання клінічної смерті відбуваються необоротні зміни в нервових клітинах центрів головного мозку, що керують життєво важливими функціями організму. Внаслідок того настає біологічна смерть. З клінічної смерті потерпілого можуть вивести лише негайні (не пізніш як через 4—5 хвилин після її настання) й енергійні заходи, спрямовані на відновлення серцевої діяльності та дихання. З цією метою роблять штучне дихання і непрямий (закритий) масаж серця.

Роблячи непрямий масаж серця (рис. 5.14), потерпілого кладуть спиною на тверду поверхню (шосе, дорога і т. ін.). Той, хто надає допомогу, стає на коліна збоку (краще справа) біля потерпілого І, поклавши кисті рук одну на другу в нижній частині груднини, робить енергійний поштовх, натискуючи на груднину так, щоб вона зміщувалася приблизно на 4—5 см у напрямі до хребта. При цьому стискується серце між грудниною і хребтом, кров із порожнини серця виштовхується в кровоносні судини. Оскільки стінка грудної клітки еластична, то вона повертається у вихідне положення, а порожнини серця наповнюються кров'ю. Поштовхи слід робити ритмічно, близько 60 разів на хвилину.

Дітям, особливо молодшого віку, непрямий масаж серця можна робити однією рукою або навіть двома пальцями, але частоту поштовхів треба збільшити до 100—120 разів на хвилину.

У разі потреби непрямий масаж серця поєднують із штучним диханням. Щоправда, це потребує чималих зусиль. Тому бажано, щоб потерпілим у стані клінічної смерті допомогу надавало двоє; один робить непрямий масаж серця, другий — штучне дихання. Після кожного вдування повітря в легені потерпілого чотири рази натискують на груднину.

Рис. 5.13. Штучне дихання способом "рот до рота"

Рис. 5.14. Непрямий масаж серця і штучне дихання способом "рот до рота"

Під час вдування повітря не можна стискувати грудну клітку.

Непрямий масаж серця і штучне дихання звичайно може робити й одна людина. У такому разі після кожного вдування повітря в рот або в ніс натискують чотири рази на груднину.

Показником ефективності непрямого масажу серця і штучного дихання є порожевіння шкірних покривів, звуження зіниць, поява на великих артеріях (стегновій, сонній) пульсових поштовхів синхронно натискуванню на груднину і, нарешті, відновлення самостійного дихання й серцебиття. Непрямий масаж серця і штучне дихання слід проводити до відновлення серцевої діяльності й дихання. Коли вони не дають ефекту, то їх припиняють тільки після огляду потерпілого медичним працівником.

Нерідко у потерпілих при тяжких і численних ушкодженнях виникає травматичний шок, який становить загрозу для життя і потребує невідкладних заходів, щоб підтримати дуже пригнічені найважливіші функції організму. Травматичний шок звичайно настає безпосередньо після ушкодження і є складним комплексом змін, у походженні яких основну роль відіграють надмірні больові подразнення, втрата великої кількості крові, порушення функцій нервової системи, дихання, ендокринних залоз тощо.

Травматичний шок може розвинутися і через деякий час після ушкодження внаслідок виснаження захисних реакцій організму. Це буває звичайно тоді, коли потерпілому не подали своєчасно першої допомоги або коли він одержав додаткову травму під час невмілого перенесення чи перевезення його непристосованим транспортом.

Шок найчастіше виникає при великих ранах, що супроводжуються значною втратою крові, при переломах кісток таза, гомілки, стегна, особливо відкритих, ушкодженнях черепа, грудної клітки і живота, ускладнених розривом внутрішніх органів і кровотечею, а також при великих опіках тощо.

Дуже важливо своєчасно розпізнати травматичний шок. Тому треба знати його основні ознаки. Дехто відразу ж після травми стає неспокійним, збудженим, голосно стогне, скаржиться на сильний біль. При цьому загальний стан хворого може бути задовільним. Збудження триває недовго і нерідко лишається непоміченим.

Частіше потерпілі, у яких розвинувся травматичний шок, пригнічені, не звертають уваги на людей, які оточують їх, малорухливі, на запитання відповідають дуже тихо. Шкірні покриви в них бліді, іноді вкриті липким потом, риси обличчя загострені, кінцівки на дотик холодні. Незважаючи на тяжкий загальний стан, свідомість, як правило, не затьмарена. Дихання швидке, поверхневе, пульс прискорюється й слабне внаслідок порушення серцевої діяльності й зниження кров'яного тиску. Якщо хворому не надати допомоги, то він досить швидко може вмерти.

Через те потерпілому при травматичному шокові потрібно терміново зупинити кровотечу, в разі потреби накласти шину, стерильну пов'язку на рану або обпечену