Звідци така гостро ворожа позиція „Вапліте" до неуцтва й халтури" [1, с. 9].

Якщо тепер подивитися на другу частину тієї ж статті, одразу привертає увагу принципова відмінність підходів. Коли в першій частині домінує відвертість думки, відкритість, впевненість у своїй позиції, то в другій („Неокласики") автор говорить уже ніби не від себе, завуальовано, ховаючись за авторитетними іменами, а текст складаючи із цитат. Це і не дивно, адже він пише тут „про наших „ворогів" - неокласиків і взагалі тих, що не є пролетарськими письменниками, - про старих українських митців" [1, с. 11]. Про ставлення до згаданих „ворогів" самого Досвітнього промовисто говорить вже хоча б той факт, що саме це слово взяте у лапки. Хоча за жонглюванням цитатами з Плеханова і Комуністичного маніфесту, покликаних навіть не стільки підтвердити, скільки затемнити власну думку автора, інколи стає незрозуміло, чи він захищає „неокласиків", чи звинувачує їх. Таке маневрування, на нашу думку, є яскравим проявом самоцензури письменника, яка, і в цьому можна цілком погодитися із висновками, зробленими В.Чапленком [7], ставала властивою тодішній дійсності загалом.

„Що являють собою ці творці-неокласики на сучасній літературній арені?", - задається питанням О.Досвітній. Але перш ніж запропонувати відповідь, він проводить читача крізь цілу низку доказів, логічних обрушувань та аргументів, що цілком складаються з самих лише цитат і коментарів до них:

„За Плеханівським аналізом, можна кваліфікувати, що у нас є приблизно три типи творців: 1) прихильників мистецтва для мистецтва, 2) митців, що хочуть повернути колесо історії назад, і 3) дійсних співців, що розуміють історичний хід подій. <...>. „Вапліте" причисляє себе до третьої категорії. Але до якої категорії можна зарахувати неокласиків?" [1, с. 12 - 13]

Подальші розмірковування приводять автора до висновку, що згадані неокласики не належать до жодного з трьох типів. Оскільки ж О.Досвітній, як „правовірний" комуніст не може визнати неадекватною „затверджену згори" класифікацію, то він намагається знайти в ній якусь нішу, виправдовуючи неокласиків тим, що „вони стоять на роздоріжжі й щиро намагаються в своїй творчій роботі йти разом зо всіма борцями до нового суспільства" і що неокласики „стали літописцями, ба, вони є частиною творців в галузі нової літератури, критики, матеріалістичного розуміння історії культури. Справа лише в тім, що вони ще не цілком пройнялися розумінням тої взаємної боротьби класів, що точиться в теперішнім суспільстві" [1, с. 15]. Однак висновки статті значно конкретніші:

„Як бачимо, неокласики в своїй більшості не належать ні до одної з категорій по нашій класифікації, але вони наближаються до останньої. Вони хочуть зрозуміти класову боротьбу, що становить історію, й починають її розуміти крізь призму революційного марксизму. А це головне, що треба. <...>.

Тому нема рації вішати собак, на кого доведеться, при всякій нагоді. Такий елемент, що сьогодні вже всім єством переймається теоретичним розумінням революційного марксизму, не є наш ворог

Потрібне лише товариське оточення, в якім ті ідеологічні кострубатості, що тяжать на них, в умовах творчо- літературного ідеологічного оточення, сами зітруться з часом" [1, с. 16 - 17].

Цікавий факт: якщо в першій частині статті багато говорилося про письменницьку кваліфікацію, високі естетичні критерії тощо, то в другій мова ведеться виключно ідеологічно-класовими категоріями, про власне літературні ж немає жодного слова. Про оцінку письменницької майстерності і не йдеться, мета автора в іншому. Він намагається виправдати неокласиків, а разом з ними - і М.Хвильового, який у своїх памфлетах поставив їх вище за „енків", чим викликав незадоволення як цих самих «енків», так і вищих чинів партії. Таким чином, стаття

Досвітнього, яка на перший погляд нібито не вносить у дискусію нічого нового, насправді є однією з перших спроб прикрити „політичні тили" - свої і своїх соратників. Письменник майстерно переймає в опонентів засоби „недозволеної" аргументації (див. [4, с. 6 - 8]), серед яких активне використання політичної термінології у невластивому їй контексті та посилання на авторитетні партійні джерела - лише найбільш помітні. Однак, ця спроба поговорити з нападниками „їх же мовою" виявилася, зрештою, невдалою, свідчення чого є поява вже наприкінці того ж 1926 р. першого публічного каяття [2], під яким знаходимо, серед інших, і підпис О.Досвітнього.

Список використаних джерел

Досвітній О. До розвитку письменницьких сил // ВАПЛІТЕ: Зошит перший. - Харків, 1926. - С. 5 - 17.

Досвітній О., Хвильовий М., Яловий М. Заява групи комуністів - членів „Вапліте" // Комуніст. - 1926. - 4 груд. - С. 3.

Зеров М. Українське письменство / Упор. М.Сулима. - К.: Основи, 2003. - 1301 с.

Ковалів Ю. Літературна дискусія 1925 - 1928 рр. - К., 1990. - 48 с.

Федченко П. Літописець суворої доби // Друг читача. - 1990. - 11 жовтня. - С. 4