Прототекстами значної кількості оригінальних українських верлібрів є деякі різновиди античної поезії (елегія, ода, дифірамб), канонічні поетичні форми (сонет, станси), японські класичні строфи (танка, хоку), а також певні види курйозного та зорового віршування (логогриф, паліндром, шахопоезія).

У контексті композиції, зумовленої авторським жанровим визначенням твору, вільновірш вирізняється великою варіативністю: від астро- фічного до поділеного на різно- або рівновеликі строфи, з переносами або без них. Іноді статусу цілої строфи набуває окремий віршовий рядок. Тут справедливими видаються міркування польського віршознавця З.Черни, який не визначав астрофічність чіткою ознакою верлібру й навіть запровадив термін "лесса" на позначення його строфи [21; 84].

В українській поезії астрофічний з переносами верлібр був прикметною рисою стилю В.Свідзінського, І.Калинця, Т.Мельничука, В.Голобородька:

З тих пір воно [яблуко] висить, коли Зацвітає яблуня і коли З 'являються зеленки і коли Обпадає листя з яблуні і коли Випадає на голі гілки сніг [3; 7]. У деяких поетів вирізняється композиція вільновірша, подібна до хоку (верлібровий терцет, за визначенням А.Ткаченка), притому з дотриманням змістових канонів зазначеного жанру - чуттєвий образ-засновок (перші два рядки) і думка-висновок (третій рядок). У М. Вінгра- новського:

Тут перед хатою, де я колись ходив, Зацвів для матері Осінній пізній сонях [2; 181]. У І. Калинця: Було далеко і давно: Ті квіти свіжі й соки юні - Крихкий гербарій і старе вино [8; 43]. В А. Мойсієнка (паліндромний верлібр): "Шу - шу - ш... " Осока так... чи долом молодичка так [12; 73]. Кожним словом поезія подібного ґатунку звертається до читачевої уяви, аби викликати до нового життя множину поснулих вражень, які доповнюють мовлене до цілісного видива.

На жанровому рівні структурне упорядкування верлібру ускладнюється - як історичною плинністю жанрових найменувань, які надаються творам, так і сучасними процесами термінологічного мовотворення [19; 77]. Останнє, зокрема, відбувається за рахунок запозичень з інших видів мистецтва (етюд, акварель, естамп, пастель; мелодія, сюїта, фуга, симфонія тощо), й це є доказом на користь вільного вірша як особливого різновиду контактної зони.

Взірцем живописного жанрового первня в поезії є цикл "Пастелі" П. Тичини. Сама його назва дозволяє говорити про імпресіоністичну традицію синтезу, про фіксацію словом швидкоплинного враження, а відтак і про спорідненість тичинівського вірша з японськими ліричними мініатюрами:

Пробіг зайчик. // Дивиться - // Світанок! // Сидить, грається, // Ромашкам очі розтулює. // А на сході небо пахне. // Півні чорний плащ ночі // вогняними нитками сточують. // - сонце! - //Пробіг зайчик [16; 78].

З кількох рядків кристалізується бачення ранку, яке включає сенсорні (зорові, слухові, нюхові) елементи, - бачення суто тичинівське, що його Ю.Лавріненко назвав "світло- ритмом" [10; 944]. Послідовність чуттєвих образів приводить до ліричного контрапункту: "сонце! -". Виділене в рядок, це слово стає сильнішим, ніж у будь-якому іншому контексті.

Жанрові визначники вільного вірша мають і музичний первінь. Твір "У чорну хмару зібралася туга моя..." Лесі Українки ("Мелодії") дозволяє припустити "мелодійність" його мови, показ почуття в категоріях музики. За ритмічною та образною структурою ця поезія подібна до народної думи:

Весняная сила в душі моїй грає, Її не зломили зимові морози міцні, Її до землі не прибили тумани важкі, Її не розбила і ся перелітная буря весняна [20; 64].

Сам вірш, яким написано твір, можна розглядати з двох позицій - як власне вільний вірш (верлібр) і нерівностопний гекзаметр, який використовує різні трискладові розміри [13; 6-7]. Крім пісенності, "мелодійності", його жанровою рисою стає глибокий гуманістичний і натурфілософський зміст.

Слід, однак, звернути ґрунтовнішу увагу на твори, які, будучи за природою вільновіршови- ми, мають у заголовку чи підзаголовку назву традиційного, іноді навіть сталого з точки зору версифікації ліричного жанру.

Так, прийнято вважати, що елегія - жанр лірики медитативного, меланхолійного, почасти журливого змісту. Існували в ній і свої версифікаційні правила - писалася вона елегійним дистихом, але цю ознаку поступово було втрачено [11; 231-232]. Отже, в жанрі елегії, в міру урізноманітнення її тематики, установлюються рівні можливості для канонічного та вільного віршування. В елегії запроваджується рима, змінюється ритміка та строфіка (твори Б.-І.Антонича); вона також отримує форму астрофічного вільно- вірша.

За визнанням Т.Салиги, елегія - улюблений жанр Ігоря Калинця. "Такі його речі, як "Елегія з упімненням", "Елегія з гідронімами", "Елегія з надвечір'ям", "Елегія з дощем", "Елегія з яблуком", "Елегія для брата" та багато інших, свідчать про стильову модифікацію жанру, про розширення його границь" [17; 211]. Це розширення меж значною мірою відбулося шляхом застосування вільної форми викладу, завдяки чому вивільнюється внутрішній емоційний потенціал вірша, за яким закріплено стале жанрове визначення.

Звернімося до "Елегії з квітником": у весняних квітах стоїш чекаючи у літніх квітах стоїш чекаючи стоїш чекаючи в осінніх квітах у сніговому заметі стоїш сама як стебло очікування на квітку весни літа осені... [8; 27]. Чітко окреслений хронотоп поезії - квітник - включає образи всіх чотирьох пір року, зміна яких і викликає в ліричного героя меланхолійний настрій; однак крізь елегійну драму "пробивається світлий промінець піднесеності, надії, віри" [17; 211], адже людина, на думку І.Калинця, здатна вмістити цілий світ, навіть здійснити неможливе - поєднати три виміри