І будуть римуватися між собою ярі квіти і квіти пізні розпуклі пупляхи і зів 'ялі пелюстки надія і відчай сподівання і розпука [8; 28]. Значний інтерес викликає також верліброва ода. Згідно з нормами поетики класицизму, ода належить до "високих" жанрів, характерними рисами її були стале коло тем (уславлення національних героїв, державних діячів тощо), специфічні риторичні фігури, особлива система римування. Часто в оді використовуються реальні чи народнопісенні образи й символи.

Надалі, у зв'язку з деканонізацією жанру, ода набула ознак так званого "панегіричного мета- жанру" - похвального слова. Проте, попри змішання в оді високого стилю з низьким, розширився її тематичний спектр, багатшою стала поетика, зокрема ритміка та метрика. За В.Домбровським, визначною ознакою од є "піднесений настрій, сміливий, нестримний лет фантазії, палке почуття одушевлення і пристосована до цього поетична форма вислову" [4; 34], й ці риси перейшли до верлібрової оди. У ній, як і в елегії, семантика жанрового визначника - "ode" - переносить смислові акценти з зовнішньої на внутрішню організацію віршової мови, наближаючи її до оди в первісному значенні (від грец. "пісня"):

Людино, //я завжди з тобою! ...Галуззя літ, // що колись розцвітали й давали плоди. - Людино, // це ж ти!

Автор цитованої "Оди", Степан Бен, увиразнив її жанрові риси - ясність, прозорість, сенсорну пластичність, надав їй філософсько- психологічного підтексту. Вільновіршова структура стала для нього чинником ведення діалогу між ліричним героєм та його адресатом, якого можна визначити як вітменівську "всеохопну Людину" всіх часів і рас [10; 265]:

Шумиш надо мною, крізь мене і далі

руки свої простягаєш в прийдешнє,

за обрії наших орбіт [10; 267]. Таке само глибоке гуманістичне й натурфілософське спрямування отримує верлібровий дифірамб. Від самого початку цей вид поезії був присвячений богові Діонісу, мав ознаки діалогічної оповіді; виконувався на святі збирання винограду [11; 204]. Тобто, цей жанр належить до царини мистецтва діонісійського, про що Ф.Ніцше говорив у "Народженні трагедії": "У чуді діонісійського не тільки відбувається зв'язок між людьми. Відчужена, ворожа чи упокорена природа знову святкує своє примирення з її втраченим сином, з людиною" [15; 44].

Наближеними до дифірамба в його первісному значенні, зокрема позбавленими приписуваного йому елемента іронічності [11; 204], є твори Дмитра Загула - "Дифірамб водоспаду" (1925) та "Дифірамб весні" (1926). Екстатичний характер діалогу ліричного героя зі стихіями "упокореної природи" - у специфічній лексиці, поліритмії віршового вислову, в якому чергуються трирядкові розміри. Незвичайною є система римування: на початку, в перших п'яти строфах, рими вживаються в основному точні (рух - дух, скелі - пустелі - стелі, доріг - біг, пройде - упаде - ніде тощо), а також внутрішні.

Строфи 6-9 втрачають кінцеву риму й наближаються до вільновірша Лесі Українки, трискла- дника зі змінною анакрузою [9; 114-115], що подекуди переходить у дольник:

Оддаєшся траві, //Кропиві отруйній Над рівчаками доріг, Гониш стрункі водограї Соковито-зелених пальм догори... [6; 108]. Перехід оповіді у вільновіршовий вимір закономірний. Адже тут ліричний суб'єкт не лише прославляє могутню стихію води, а й сам перетворюється на неї:

Я, твій безсмертний коханець, // Люба земле моя -

Розіллюся потопою-зливою // На просторах твоїх

І нестримною повіддю //Людство заллю [6; 108]. Мотив метаморфози, як бачимо, є доволі характерним в українській верлібристиці незалежно від її жанрового спрямування. Ліричні герої намагаються проникнути в світ природи, навіть більше - стати його частиною, за законами давньогрецького метемфісису. І.Нечуй-Левицький у праці "Світогляд українського народу" твердив: "Причиною метаморфоз, поетичного обертання людей в дерева, квітки, зорі, в птиць, у звірів, які ми знаходимо в українській народній поезії, була праслов'янська пантеїстична релігія" [14; 110].

У пізнішу добу розвитку вітчизняної поезії цей мотив виявився й у ліро-епічному жанрі, зокрема в баладі.

Українська балада була переважно невеликим сюжетним твором, заснованим на незвичайній пригоді. У ХХ столітті цей жанр отримав багато варіацій сюжетобудови та віршового строю в творчості І.Драча. Першість у становленні верлібрової балади належить саме його творам - "Балада про соняшник", "Балада про дядька Гордія", "Балада золотої цибулі".

У "Баладі про соняшник" Драч по-своєму осмислює мотив перетворення: В соняшника були руки і ноги, Було тіло шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром... Іраптом побачив сонце... І застиг він на роки і на століття В золотому німому захопленні [5; 33]. У подібному до вітменівського трактуванні людини як всесвіту у всесвіті (увиразненому верлібровою формою викладу, що відсилає до народнопісенних взірців) виявляється близькість балади до казки та легенди. Ідеться тут не лише про те, як з'явилася квітка соняшник, а й подається філософське узагальнення сутності творця та творчості:

Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником [5; 33]. Так соняшник стає символом найвищого ступеня перевтілень людської істоти; цим І.Драч переконує (на противагу Нечуєві-Левицькому), що метаморфоза відбувається не лише внаслідок нещасливої події [див. 14; 119].

Якщо говорити про звернення сучасних українських поетів-верлібристів до народнопісенних форм, до фольклорних образів і мотивів, то не можна оминути увагою такий прадавній жанр національної поезії, як замовляння.

Замовляння дає підстави багатьом дослідникам вважати його однією з першооснов вільного віршування (такої думки дотримуються Н.Костенко, Н.Науменко, О.Овчаренко, Г.Сидоренко, А.Тка- ченко). У ньому відбивається