Мистецькі розвідки такого типу забезпечують надзвичайно багатий матеріал для осмислення розмаїття інтерпретаційних процедур, де роль дзеркала відіграє мова:

Дзеркало відображає лише частину того, що видиме, тому зображення є метонімічним щодо зображуваного, як і рецепція чи інтерпретація - щодо твору.

Дзеркало відображає не лише предмети, а й тло, що знаходиться поза ними. Це ж стосується й трактування художніх явищ. Якщо ж інтерпретація не відтворює загального тла, то вона позбавлена об'ємності, багатошаровості, розмежування у різних пластах зображення.

Часто замість того, щоб відображати видимі об'єкти, дзеркало проникає крізь простір, захоплюючи і відтворюючи образи й предмети, недоступні для того, хто стоїть перед дзеркалом. Тому й інтерпретатор може розуміти твір краще від автора/інакше.

І в дзеркалі, і в інтерпретації можуть мінятися місцями плани зображень: праве - ліве, верх - низ, зовнішнє - внутрішнє; другорядне може увиразнюватись, а те, що займало центральне місце, потрапляти в тінь. Тому ми відразу стикаємося з тим, що подвоєння за допомогою дзеркала ніколи не може бути простим повторенням: під різним нахилом до зображення додаються нові вісі, які або створюють додаткову глибину, або додають до зображення нові фраґ- менти.

У дзеркалі суб'єкт (у нашому випадку - мова, твір, образ автора, світ) розсіюється, оскільки позбавляється цілісності, повноти, властивого контексту.

Через неточність і мінливість зображення віддзеркалене "Я" перетворюється у нестабільну матрицю, права і ліва сторона міняються місцями. Тому в дзеркалі людина не тільки впізнає себе, а й бачить себе як Іншого. Дзеркальний двійник поєднує риси, які дають змогу побачити їх інваріантну основу, та зсуви, які створюють поле широких можливостей для художнього моделювання. Інтерпретація забезпечує своєрідний синтез "Я" та світу - "поцейбічного" та "потойбічного".

При наявності двох чи кількох дзеркал ефект відображення ускладнюється. Маємо на увазі не лише те, що кожна мова, кожна культура, кожна епоха чи кожен інтерпретатор тлумачать/відтворюють ориґінал по-іншому. Адже і в межах однієї системи можна говорити про існування "різних дзеркал", на що вказував ще Е.Кассірер: "Пізнання, мова, міф, мистецтво - усі вони не просто дзеркала, що відображають дане буття, зовнішнє чи внутрішнє, таким, яким воно є; вони - не індиферентні опосередкування, а швидше джерела світла, умови бачення й початку всякого формотворення" [13; 28]. У даному разі точка зору означується як самостійний елемент, який можна відокремити від зображуваного об'єкта. Як і на картинах Веласкеса, саме інтерпретація - дзеркало і відтворена в ньому перспектива - дає змогу виявити протиріччя між плоскою природою відтворення та об'ємним характером зображеного у творі світу. Плоскість тексту вступає у суперечність з об'ємністю твору; мовний вимір - зі сферою іконічного, із вимірами уяви та фантазії. Жодне з дзеркал не пропонує точного відбитка образу; кожне дає лише часткове уявлення про нього, однак в сукупності їм притаманні властивості, що виражають істину.

- При наявності двох чи більше дзеркал створюється ефект перетину та накладання зображень. В одному дзеркалі можуть "зустрічатись" зображення з інших дзеркал, різні відображення суміщатися між собою. Подібний ефект спостерігається і при наявності двох чи більше інтерпретацій/перекладів, тоді іншомовні версії віддзеркалюють не лише першотвір, а й одна одну. При різному заломленні вони бачаться по- різному, інколи можуть співпадати. Тоді ж, коли одне дзеркало ставиться чітко навпроти іншого, то отримуємо ефект, наче "весь світ є відображенням самого себе" [21; 231].

Застосована до сфери інтерпретації метафора дзеркала виявляє глибинну проблему співвідношення реального/ілюзорного. Так само, як подвійність літературного тексту ініціює в семантичному полі гру "реальність - фікційність", то у перекладі з'являється ефект невловимості межі між світом автора/світом першотвору та його відображенням. Часто "задзеркалля" не пропонує, чи й не може забезпечити цієї моделі світу. Виявляючи глибоку незримість видимого й вислизання з поля зору того, хто бачить, інтерпре- тація-дзеркало приховує стільки ж, чи навіть більше, аніж розкриває.

У літературознавчому дискурсі ХХ ст. дзеркало втратило функцію місця зустрічі автора й читача; двох мов, культур, епох, мистецьких світів. Від нього залишилася лише рамка, і воно вже не пропонує жодного зображення. Метафора дзеркала стала підмінятися метафорою вікна, що не забезпечує відгуку-відображення. У сфері літературної рецепції, інтерпретації чи перекладу ця ситуація нагадує ту, яку описав Ґ.Башляр: "І тоді світ справді постає по той бік дзеркала без амальгами. У ньому є уявна потойбічність, потойбічність чиста, однак "цієї сторони" нема" [4; 224].

Наступна метафора певним чином подібна до попередньої, однак значно її розширює. Це - метафорична картина відображення у воді. У ній зберігається ефект дзеркальності, але вода у своїй об'ємності забезпечує значно більшу глибину і перспективу, ніж одноплощинне дзеркало. Окрім того, з'являється можливість до дзеркального ефекту змінності долучити елемент плинності. Якщо люстро здатне фіксувати однобічні зміни - рухи предмета чи постаті, гру світ- ло-тіні, вирази лиця, зміну настроєвості чи переміну тла, залишаючись при цьому незмінним, то