водне відображення забезпечує аналогію, значно більше наближену до реального стану речей. Адже йде час, і в процесі рецепції змінюється не лише мова автора і його твір, а й те тло, яке забезпечує йому проникнення у світ іншої епохи, чужої літератури. Тому метафора відображення у воді втілює одночасно дві Гераклітові істини: і про неможливість двічі увійти в ту саму річку (той самий стан мови, історичної чи літературної ситуації), і про неминучий стан речей, за яким "все тече, все змінюється" (у нашому випадку - мови, культури, літературні системи, мистецькі та авторські світи). Тому поверхня води не лише фіксує зміни зображуваного, а й накладає на нього свої власні порухи та зміни. Вода своєю здатністю відображення не лише подвоює світ і його предмети, а й пропонує їх нову глибину. Тому метафоричне багатство води можна відчути одночасно і у відбитті, і в глибинах. Ця стихія також постає як фундаментальна метафора глибини. І не тільки це. Як окреслив Ґ.Башляр [3], вона ще й здатна "схрещувати" образи. Це відбувається завдяки тим предметам, які знаходяться в самій воді і через які значно важче, ніж у дзеркалі, виявити, чи ілюзорний певний образ чи реальний, чи він - відображення чи справді існує в глибинах вод.
Метафора водного відображення стає яскравим образом процесів, пов'язаних із перекладом, інтерпретацією, міжнаціональною рецепцією. Культура, яка приймає чужі твори, не є порожньою, як дзеркало. В її глибинах існує інший світ з іншими структурами та образами. Тому віддзеркалення вод - це не просте подвоєння відображуваного, а радше накладання оби- двох зображень, обидвох світів один на одного. Це - детально описаний Ґ. Башляром, згодом докладно проаналізований Ж.Женеттом [12] феномен взаємного відбиття глибини води і неба. У ньому легко відчитуються різні ситуації рецепції у діалозі автор - читач, автор - перекладач, література-донор - література - отримувач. В ефектах їх відмінності/подібності також виявляється стан того самого Іншого. Із цим станом часто пов'язується ефект нарциси- зму, але не у сенсі самолюбування, а в сенсі самозаглиблення. Нарцис споглядає своє відображення і водночас показує себе Іншому, вимірюючи цим глибину власної душі. Проектуючись у чужий світ, прийнявши вигляд Іншого в чужому відбитті, не знайшовши підтвердження свого "Я", його образ стає символом повного відчуження.
Різні за характером води є аналогіями до різних мистецьких виявів творчої рецепції. Адже вода мерехтлива і плинна - це не дзеркальне зображення, а віддзеркалення в уламках розбитого люстра. Тут кожен осколок дає відображення окремого елемента, але зв'язки між цими елементами втрачені. Їх можна лише добудувати в уяві, тобто скласти з них власну мозаїку.
Мистецькі світи приречені на руйнування, однак задля того, щоби з їхніх уламків народжувалися нові світи. Ці нові світи зруйнованих чи напівзруйнованих пам'яток минулого народжуються в кожній новій інтерпретації. Такої думки У.Еко: "У мозаїці кожен кусочок скла можна розглядати як одиницю інформації, bit, а всю інформацію - як сукупність окремих одиниць. Відношення, які встановлюються між окремими кусочками традиційної мозаїки, жодним чином не є випадковими і підкоряються точним законам імовірності" [24; 193-194]. Авторський твір - це не випадкові уламки історії, культури чи національної пам'яті, асоціацій чи цінностей його творця (інша річ - донесений часом фраґ- мент старої писемності).
Мозаїчність притаманна самій мові. Попри те, що мозаїка приховує несподівані сліди різних дискурсів, із семіотичної точки зору ці сліди з минулого забезпечують достатньо обізнаному спостерігачеві "стартові умови подорожі в те, що було якось у минулому" [10; 145]. Тому і читач, і інтерпретатор мають достатні підстави для того, щоб на основі окремих осколків як сигналів чи слідів мистецької цілісності опрацювати текстову "роздрібленість", віднайти (чи наново створити) зв'язки між елементами в межах тексту й інтертексту і так реконструювати мозаїчну цілісність.
Кожен інтерпретатор вибирає власні варіанти рішень, однак кількість можливих виборів завжди обмежена. У цьому зв'язку К.Леві-Стросс [15; 50] вдався до аналогії з калейдоскопом, від якого не можна чекати більшої кількості комбінацій, ніж та, що закладена у кількості та конфіґурації кольорових уламків, які він містить. Можемо вважати, що твір також пропонує випереджаючі моделі можливих прочитань та інтерпретацій, які спрацьовують, незважаючи на позірну невловимість окремих елементів мови, історії, психології, культури, що постійно мовби "пересипаються".
В.Ізер [27] розглядав проблему перекладнос- ті в її зв'язку з проблемою калейдоскопічності індивідуальної та колективної пам'яті. Пам'ять пов'язує різні осколки минулих та теперішніх часів, фіксуючи/затримуючи необхідні зображення, витворюючи власні міфи із фраґментів колишньої культури. Адже зафіксовані зображення калейдоскопа тепер містяться лише в пам'яті, до них не можна повернутися вдруге. Навіть намагаючись повернутися до попереднього калейдоскопічного образу, ми не можемо отримати його ідентичної картини. Минуле "калейдоскопічної" пам'яті таке ж мінливе і невловиме, як і майбутнє. Нефіксованість чи остаточна незакріпленість зв'язків між окремими елементами забезпечують свободу для уяви реципієнта в активності читання. Це - також і "калейдоскоп свідомості", який, на думку Ґ.Башляра, дає змогу сприйняти усі несподіванки поетичної мови" [5; 25-26]. Але у сфері літератури мозаїчність чи калейдоскопічність позначають не стільки розпад мови і дискурсу, скільки спонтанність і недоокресленість процесів написання/прочитання/інтерпретації.
Калейдоскопічність свідомості в рухомості елементів часо-простору дає змогу кожному інтерпретаторові