УДК 821.111 (73).09

Коваль М.Р., канд.філол.н., доцент, зав. кафедри української та іноземних мов Львівського регіонального інституту Національної академії державного управління при Президентові України

Пам'ять як поліхронологічна контактна зона в романі Т. Корагесана Бойла "Кінець світу"

На прикладі роману Т. Корагесана Бойла "Кінець світу " у статті аналізуються модуси індивідуальної й колективної пам 'яті в аспекті конструювання різних моделей історичного досвіду та мнемонічних наративів. Пам 'ять розглядається як культурний конструкт, що відіграє ключову роль у творенні ідентичності індивіда. Романний "ландшафт пам 'яті" характеризується розмаїтям мнемонічних наративів, що дозволяє тлумачити пам 'ять як поліхронологічну контактну зону.

The paper explores modes of individual and collective memory in T. Coraghessan Boyle's novel World's End as the reflection of various patterns of historical experience and mnemonic narratives. Memory is viewed as a significant cultural construction that performs a key role in identity construction. "Landscapes of memory " in the novel comprise a range of mnemonic narratives, whereas the latter allows for the interpretation of memory as a polychronological contact zone.Пам'ять, історія та ідентичність належать до чи не найбільш вживаних у культурології й літературознавстві останніх десятиліть понять. Вони лягали в основу різноманітних концепцій і теорій, ставали предметом наукових дискусій і спекуляцій. І це невипадково, адже, як слушно зауважував у своїй праці "Пам'ять, історія, забуття" П. Рікер, ХХ сторіччя "особливо обтяжене пам'яттю про насильство та страждання, і цей досвід важко передати адекватно" [1; 9].

Роман Т. Корагесана Бойла "Кінець світу" ("World's End") вийшов у світ у 1987 році, коли в американській літературі на вістрі моди були антидогматичність і плюралістичність постмодернізму з його радикальною іронією, тяжінням до множинності й ігрового експериментування, відкритістю та амбівалентністю. І хоча історична тематика в ці роки не втратила своєї звичної популярності - навпаки, підходи до неї урізноманітнились, - привернути увагу як критиків, так і читачів до твору, написаного у традиційній реалістичній манері, де історичний дискурс використовується лише як тло для естетизації морально-етичних і соціально- культурних питань, видавалось досить проблематичним. Тим прикметніше, що саме "Кінець світу" в тому ж 1987 році був удостоєний дуже престижної у США Фолкнерівської премії.

В одному з інтерв'ю напередодні виходу роману в світ Т. Корагесан Бойл говорив про те, що це буде твір про "the sins of the father, correspondences, the synchronicity of history, betrayal, turncoat-ism, and back-stabbing" [4; 248]. Не зовсім зрозуміло, що мається на увазі під "синхронністю історії", адже письменника цікавить власне діахронний зріз подій. Однак і синхронія, і циклічність, без сумніву, мають місце на наративному рівні, а також на рівні філософського дискурсу твору. З іншого боку, роман "Кінець світу" добре вписується і стає органічним продовженням традиції сімейної саги в американській літературі ХХ століття, насамперед, з точки зору персоналізації сприйняття історії через призму пам'яті. Предметом особливого інтересу в творі є актуалізація конфлікту між колективною та індивідуальною травматичною пам'яттю як важливого чинника в творенні ідентичності.

З посиленням уваги до проблеми ідентичності й, не в останню чергу, зростанням популярності ідей антропологічної школи, з кінця 1970-х пам'ять, зокрема, індивідуальна пам'ять, тлумачиться вже не тільки як психічний і психологічний феномени. Її починають інтерпретувати як соціально-культурний конструкт і пов'язують зі складними психологічно-культурними аспектами пошуку та самоусвідомлення ідентичності у найширшому сенсі цього поняття.

З іншого боку, нарація пам'яті - це реконструкція пережитого в наративних межах, що визначаються фізичним досвідом, культурними моделями пам'яті та особистості [2; 192]. При цьому пам'ять не може розглядатися як стійкий конструкт - вона змінюється під впливом цілої низки соціально-історичних, культурних та інших чинників, на чому й акцентує увагу роман "Кінець світу".

Історичний дискурс твору діахронний за своїм характером і охоплює три чітко окреслені часові пласти - 1960-ті, де письменник локалізує головну оповідь, кінець 1940-х, а також середину ХУІІ століття, куди своїм корінням сягає заплутана історія трьох родин: аристократів Ван Вартів, індіанців Могонків і простолюдинів Ван Брантів.

Наративна вісь роману "тримається" на історії Вальтера Ван Бранта і Депейстера Ван Варта. Якщо спробувати розглянути їх з точки зору співвідношення колективної та індивідуальної пам'яті, то виявиться, що для Вальтера Ван Бранта індивідуальна пам'ять перебуває в усвідомленій опозиції до колективної пам'яті. Депейс- тер Ван Варт, у свою чергу, - переконаний носій колективної пам'яті своєї сім'ї як чітко означеної соціальної групи. Дієгеза його індивідуальної пам'яті цілком і повністю визначається імперативом колективної пам'яті.

На основі взаємодії модусів індивідуальної та колективної пам'яті Т. Корагесан Бойл конструює, користуючись терміном Л. Кермаєра, "ландшафт пам'яті" [2, 175] - метафоричну царину, що окреслює відстань від і зусилля, необхідні для того, щоб зафіксувати в площині спогадів емоційно навантажені й соціально визначені події, які спочатку могли виглядати імпресіоністичними чи розмитими. Ландшафт пам'яті структурується в залежності від особистої та соціальної значимості окремих спогадів, але водночас залежить і від металам'яті - імпліцитної моделі пам'яті, яка встановлює, що піддається пригадуванню і артикулюванню як істинне. У дискурсах пам'яті Вальтера, Депейстера Джеремі Могонка, що є рівноцінними складовими романного ландшафту пам'яті, актуалізується значення метапам'яті як одного з найвагоміших компонентів особистісного самовизначення