Зустріч з Труманом у далекому Барроу на Алясці перетворилась на ще одне розчарування і ще один не менш травматичний спогад. Побачення батька й сина стає прикладом "отілеснення" пам'яті і страждань: готуючись розповідати Вальтерові свою версію подій 1949 року, Труман підсунувся до сина так близько, наче збирався перев'язувати рану. Хоча образ рани так і не перетворюється на розширену метафору, його використання у контексті пошуків і страждань персонажа є дуже доречним.

Труман показав синові своє дослідження з історії Пітерскіла. Ван Бранти завжди були зрадниками, а тому він не засуджує себе за те, що трапилося два десятки років тому. Труман приймає паралелізм і повторюваність історії як закономірність. Витоки проблеми зради сягають своїм корінням того часу, коли трьома століттями раніше Вальтер Ван Брант-старший зрадив тих, кого спровокував на бунт проти місцевого землевласника Ван Варта. І хоча тоді зрада базувалась на благородному бажанні врятувати від голодної смерті свою сім'ю, вона стала пізніше тлумачитись Труманом як своєрідний генетичний вірус, що вразив наступні покоління родини. Зрада імплікуєтся в модусі сімейної пам'яті, а її поліхронологізм знаходить своє вираження в ірраціональному фаталізмі: "Fate! Doom! History! Don't you see?.. No use fighting it. It's in the blood, Walter. It's in the bones" [3; 423-424].

Постійне переживання подій минулого, їх реконтекстуалізація та вербалізоване чи невер- балізоване відтворення мали б створити тяглість досвіду як необхідну передумову для творення ідентичності [6; 47]. Але трагедія Вальтера власне й полягає в тому, що ідентичність, яка випливає з історичної пам'яті його сім'ї і яку Труман намагається артикулювати й утвердити, спочатку є для персонажа неприйнятною в силу морально-етичних моментів. Слухаючи розповідь батька, Вальтер переживає одночасно трагедію одкровення й несприйняття і трагедію неможливості й небажання конфронтації з минулим своєї сім'ї. Його життя стає чітко поділеним на дві частини - до і після зустрічі з батьком, - кожна з яких маркована своїми травматичними спогадами. Однак у першій частині над ними тяжіє надія на інше бачення минулого й іншу перспективу, що на наративному рівні позначено "таємницею нерозказаних історій" [5; 56]. Зустріч з батьком не стає звільненням від травматичних спогадів, а перетворюється на апофеоз нерозуміння, усвідомлення безглуздості своїх сподівань та емоційної безвиході.

Від моменту зустрічі з Труманом до моменту загибелі Вальтера фраза "Це у крові, це у плоті" є осьовою в тексті роману. Вона запановує над свідомістю персонажа й паралізує її. "Це у крові" ламає всі попередні сподівання на зцілення і перекреслює майбутнє. Для Трумана вона стала виправданням його вчинку, а для його сина - прокляттям. Вальтер чує ці слова у момент страшного прозріння і безмежного болю розчарування. У них звучить не просто істина, що нібито споріднює його з батьком, а й імператив майбутнього життя. Тепер саме ці слова супроводжуватимуть і його вчинки, і нові марення.

Історичний фаталізм Трумана вражає і його сина. Не знаходячи згоди з самим собою і внутрішнього спокою, розуміючи, що психоемоційна травма не має шансів загоїтися, персонаж вирішує дилему виходу за межі страждань по- своєму: пізнього осіннього вечора він іде на причал, відв'язує і відпускає у відкриті води Гудзону корабель "Аркадія", яким плавала команда борців за чистоту довкілля. Серед членів її команди були Том Крейн, давній друг Вальтера, і Джессіка, колишня дружина, а тепер подруга Тома. Корабель зазнає значних пошкоджень, а сам Вальтер, втікаючи з місця злочину, загубить протези і замерзне на снігу.

За словами Депейстера Ван Варта, він з честю продовжив справу свого батька. Однак для Вальтера такий вихід був єдиним способом позбутися болю пам'яті. Зумисне акцентування уваги письменника на повторюваності історії і певному історичному фаталізмі набуває не тільки трагічних, а й іронічних рис. Риторичне запитання автора: "Following in his father's footsteps? History come home to roost? " [3; 407], що мало б прозвучати як резюме життя персонажа, перетворюється на ігрове нашарування словесно- понятійних пластів: яким чином каліка, котрий втратив обидві ноги, ігноруючи історичні знаки, може "піти слідами" свого батька? Знання про минуле, що наклалися на розбиті сподівання, не дали можливостей для забуття чи пригнічення спогадів. Т. Корагесан Бойл не трансформує ландшафт пам'яті Вальтера, а просто деконстру- ює його сюжетним поворотом. Тим самим роман наголошує на глибокій інтегрованості пам'яті у контекст культури й історії та неможливості узагальненого, спрощено-технічного підходу до неї.

Т. Корагесан Бойл перетворює смерть на звільнення не стільки від фізичних страждань, скільки від болю зраджених сподівань і гніту пам'яті. З іншого боку, письменник устами своїх персонажів неодноразово наголошує на історичній ізольованості молодого покоління 1960-х: "They knew, in an abstract way, about Thanksgiving and the pilgrims, about Washington, Lincoln, Hitler, John F. Kennedy, about the Depression ... But it was all disconnected, trivial. What was real, what mattered, was the present