У нашій роботі, експлікуючи сутність категорії авторської свідомості та вибудовуючи логічну аргументацію, вважаємо за необхідне найперше локально сконцентрувати увагу на трактуванні категорії свідомості у психологічному й філософському аспектах (услід за П. Білоусом, Б. Мейлахом, С. Михидою М. Наєнком, В. Роменцем акцентуємо на необхідності комплексного дослідження природи творчості автора та інкорпорацію в історико- літературний аналіз, зрозуміло, в межах можливого, теоретичного й експериментального інструментарію психології та філософії - О.Ф.). Однак, враховуючи об'ємність питання стосовно онтологічної завуальо- ваності й континуальності свідомості, спинимось лише на окремих моментах цієї проблеми, а саме: константних характеристиках свідомості (властивостях, структурі) та сучасних стратегіях її дослідження. Разом із тим, щоби попередити ймовірні докори про «ігнорування» несвідомих факторів творчо-психологічного процесу (позаяк традиційно в психологічному механізмі творчості виокремлюється єдність першосигнального (прояви неусвідомлюваного, непередбачуваного, імпульсивного) та другосигнального (усвідомлюваного, вмотивованого, логічного) компонентів творчого процесу [21, с. 10] - О.Ф.), підтвердимо визначений нами дослідницький пріоритет теоретичною аргументацією сучасної психолого-філософської науки.

Насамперед пропонуємо звернутися до експлікації категорій свідомого/несвідомого в теоретичній парадигмі одного з найавторитетніших сучасних психологів В. Зінченка. Виходячи з того, що репрезентована З. Фройдом ієрархічна структура свідомості: підсвідомість, свідомість, надсвідомість, - на сучасному етапі, ймовірно, вичерпала свій «пояснювальний потенціал» (одночасно вчений підкреслює, що мова йде не про критику Фройда й, зрозуміло, не про заперечення підсвідомості як такої - О.Ф.), більше того, «наявність категорії та феноменів несвідомого і підсвідомості є непереборною перешкодою для будь-яких форм редукції психічного» [12, с. 22], теоретик вважає абсолютно закономірним говорити про дворівневу структуру свідомості (на противагу традиційній: свідоме/несвідоме): буттєву і рефлексивну. Ми, вочевидь, не маємо можливості зупинятися на докладній інтерпретації означеної структури свідомості та її генеративних властивостях: цілком зрозуміло, що це тема спеціального психологічного дослідження. Відзначимо лише, запропонована дослідником (і підтверджена практикою психоаналізу) структура фундаментальної категорії звільняє від необхідності виокремлювати підсвідоме/ несвідоме як окремий об'єкт аналізу, оскільки дозволяє фіксувати роботу свідомості, як своєрідного химерного конгломерату «того, що можливо, й того, що неможливо спостерегти, спонтанного й детермінованого» [12, с. 28].

Посутньо додамо, що, власне, й сам К.Ґ. Юнґ, ідеолог концепції несвідомих внутрішніх імпульсів як імперативу творчого акту митця, ідентифікованого «автономним комплексом, що у вигляді відособленої частини душі провадить самостійне психічне життя за межами ієрархії свідомості» [28, с. 223], засвідчував компенсаторне співвідношення свідомого й підсвідомого, тим самим декларуючи, по-перше, гетерогенність людської психіки, по-друге, неоднорідність процесу творення художнього продукту. Аналогічна позиція щодо класичної дихотомії в структурі психіки письменника постулюється, хоча й у дещо іншому ключі, в сучасній зарубіжній науці (Р. Барт, П. Рікер, М. Фуко та ін.), яка, в значній мірі, орієнтується на літературу й мову як дискурсивну практику.

Подібно до психологічної концепції В. Зінченка вибудовують свої міркування метри сучасної філософії свідомості - М. Мамардашвілі та А. П'ятигорський. У теоретичній експлікації авторів метатеорії свідомості проблема несвідомого/ підсвідомого полягає «не в дослідженні глибин підсвідомості людини, а у створенні умов для нового свідомого досвіду або навіть сам досвід», а відтак аналітичне завдання дослідника спроектоване на «перетворення несвідомого в свідоме і шляхом такого перетворення переведення людини у стан нового, свідомого досвіду» [17, с. 30]. Теоретико- філософський аналіз «розуміння свідомості», «роботи зі свідомістю», «боротьби зі свідомістю» дозволяє вченим постулювати несвідоме «тим, що «було» свідомістю», «якимось особливим елементом свідомості», «минулою»/«майбутньою» свідомістю [17, с. 30] і лише за такої умови припускати порівняння несвідомого й свідомого.

Традиційні й новітні спроби ідентифікації категорії свідомості, впевнений психолог В. Зінченко, детерміновані прагненням онтологізувати природу фундаментальної і разом із тим найбільшої абстракції, визначити й структурувати механізми розвитку та процеси функціонування свідомості. В діахронії психологічної науки ХХ - початку ХХІ століття продемонстровано цілий спектр підходів до цієї проблеми: свідомість редукувалася й, відповідно, ідентифікувалася з феноменами поліфонії/багатоголоссям (М. Бахтін) та інтеріоризації/структури поведінки (Л. Виготський), нейропсихологічними (В. Бехтерєв, М. Бернштейн) і нейролінгвістичними (О. Лурія) механізмами, предметом діяльності людини (О. Леонтьєв,

С. Рубінштейн), засобом рефлексії (В. Петренко) тощо. За спостереженнями, жодна з означених «форм редукції свідомості, не зважаючи на користь з точки зору осмислення її феноменології і можливих матеріальних основ» не задовольняє сучасних аналітиків психологічної науки, позаяк «об'єкти, з якими свідомість редукується, не можуть навіть частково виконати реальні функції свідомості» [12, с. 18]. На перший погляд парадоксальна ситуація з численними спробами (що мають, вочевидь, як свої переваги, так і недоліки) артикулювати логічну експлікацію свідомості чи сформулювати теорію свідомості у вигляді когерентної системи принципів, як нам видається, знаходить цілком логічне обґрунтування в філософській парадигмі М. Мамардашвілі й А. П'ятигорського. Оскільки «свідомість як така (а не її розуміння) не може бути нами життєво пережита, ... не може бути для нас феноменом життя, - аргументовано доводять філософи, - остільки «вона не може бути об'єктом позитивного знання». Відтак, резюмують М. Мамардашвілі та А. П'ятигорський, «працювати зі свідомістю», «осмислювати свідомість», «описувати саму свідомість», а не «її розуміння неможливо» [17, с. 31].

Такий підхід дозволяє, зокрема, постулювати свідомість як