Узагальненим варіантом теоретичної редукції свідомості в сучасній психології є осмислення означеної категорії 1) як складної системи, що несе в своїх структурах привласнений суб'єктом суспільний досвід, моделює світ і перетворює його в діяльності [18, с. 247]; 2) певного функціонального «апарату», який організує психічні процеси, дозволяючи свідомо сприймати нову інформацію та «вписувати» її до системи вже відомого;

3) акту усвідомлення/«фокусування свідомості на психічних процесах, на тих чуттєвих образах дійсності, які особистість завдяки їм отримує» [20, с. 123], що дозволяє виокремити наступні константні характеристики свідомості, як-то: відображення, розуміння, відношення, програмування, управління/ контроль тощо. Окрім того, зважаючи на досвід типодиференціації дихотомічної структури свідомості В. Зінченка, на рівні буттєвого шару свідомість є «засобом не тільки оволодіння, але й ... подолання конкретно-просторових форм певної реальності», на рівні рефлексивного - «інструментом встановлення відповідності й подолання протиріч між значенням і смислом, засобом побудови нових предметних, життєвих і соціальних смислів і подолання відсталих значень» [4, с. 7].

Сучасна філософія, «пізнаючи, відчуваючи, описуючи, окреслюючи» категорію свідомості, фокусує увагу насамперед на її онтологічному статусі в структурі буття - як у індивідуальному, так і в соціальному аспектах. Специфіка такого підходу детермінована актуалізацією в науковому дискурсі певних «нагальних» проблем, серед яких науковці виокремлюють проблеми свідомості й мислення, ментального й фізичного, інтенційності актів свідомості, співвідношення тілесних проявів свідомості з її семантичними модусами, проблеми «індивідуальної мови» та пізнання «інших свідомостей» Принагідно додамо: широкий спектр проблематики дає підстави провідним аналітикам визнати «філософію свідомості» (philosophy of mind) центральною аналітичною дисципліною кінця ХХ - початку ХХІ століття й висловити припущення, що XXI століття може стати «століттям філософії свідомості» [25]. Втім відомо, що інтерес до свідомості, точніше - до діяльності душі (дуалізм душі й тіла, безсмертя й переселення душі у філософії Платона), психіки людини (аналіз психіки, типологія душ, ідея самосвідомості Аристотеля), усвідомленого й неусвідомленого (Платін) активно виявлявся ще в античній парадигмі. Окрім того, якщо середньовічна філософія розглядала свідомість функцією/властивістю душі як «вторинної й пасивної еманації Бога» (вислів А. Кнігіна), то вже наукова система Нового часу інспірувала перехід від терміну «душа» до терміну «свідомість», заглиблення в «Я» людини, тобто перехід до аналізу самосвідомості [14, с. 28], продукуючи амбівалентні вектори осмислення означеної категорії, один із яких вказував на периферійний, інший - на домінантний шлях теоретичної експлікації свідомості.

Звернімо увагу на той факт, що загальновідома максима Декарта cogito ergo sum («Мислю, отже, існую») не лише вперше ідентифікувала свідомість як іманентну людині субстанційну реальність, але й до ХХ сторіччя визначала проблемне поле європейського філософського дискурсу: і в концепціях німецької класичної філософії, й у феноменології та екзистенціалізмі. Зокрема, філософія Ґ. Геґеля стала конкретною спробою подолання дуалізму свідомості, який полягав у тому, що «вона може бути осмислена як момент для-себе-буття (тобто незалежно від свідомості дійсності) і як відношення знакове» [14, с. 29]. Суб'єктивна детермінованість свідомості, неможливість чіткого термінологічного тлумачення і як результат - звернення філософів до метафорично- символічного потрактування означеної категорії («темна душа» Ляйбніца, «дух» Гегеля, «світло» Бергсона, «тотальна пустота» Ж.-П. Сартра тощо) детермінували зміну сцієнтичної парадигми. Подальше дослідження свідомості відбувалося під знаком філософії ірраціоналізму: феноменологічна методологія теоретично визначила, що

свідомість не може зводитися лише до розумового пізнання; 2) в природі людини є ті властивості/ здібності, які наповнюють її життя справжніми смислами (есенціальними у Е. Гуссерля, екзистенціальними у М. Гайдеґґера). Варто мати на увазі: якщо Е. Гуссерль, продукуючи інтенційний аналіз свідомості, фундаментальною реальністю визначав «чисту свідомість» (тобто абстраговану від людини й суспільства), загальна основна властивість якої - «бути свідомістю про щось, як cogito нести в собі своє cogitatum» [10, с. 15], то М. Гайдеґґер переносить акцент в інтерпретації акту «я мислю» зі свідомості на «буття-у-світі» автономного суб'єкта (від декартівського cogito - я є субстанцією, яка мислить, - залишається лише sum/існую - О.Ф.), виключаючи тим самим будь-які характеристики феномену свідомості. Відзначимо, до речі, що екзистенціальний аналіз сутності природи людини, репродукований у філософських теоріях А. Камю, Х. Ортеги-і-Гассета, Е. Фромма, К. Ясперса й акцентований на критику раціоналізму, виявляє в свідомості особливі, нетотожні розумові, деструктивному для ірраціоналістів явищу, духовно- моральні властивості.

Філософська парадигма ХХ століття