надає теоретичні пріоритети несвідомому,

апелює до «чистого досвіду» (структурна модель психіки «Воно» - «Я» - «над-Я» З. Фройда, архетипи колективного несвідомого К. Юнґа, трансцендентальне Еґо М. Гайдеґґера), з іншого боку, «шляхом ототожнення свідомості індивіда з іншими формами свідомості» [23, с. 113] значно розширює спектр аналізу (приміром, у Е. Дюркгейма суб'єктом дискурсу є колективна свідомість, у Г. Лебона - психологія натовпу тощо). Для наукової експлікації феномену свідомості в період «пост- структуралізму, деконструктивізму, постмодернізму» характерний концептуальний і методологічний плюралізм [13, 27, 25], обумовлений специфікою методології дослідження, зокрема мультидисциплі- нарним підходом. Не вдаючись до акцентованої інтерпретації особливостей такого підходу, виокремимо в парадигмі свідомості означеного періоду найбільш (з точки зору сучасних аналітиків філософії свідомості) репрезентативні. Як засвідчує досвід найновіших студій, з другої половини

ХХ століття серед багатьох конкуруючих парадигм найбільш впливовими були й залишаються до цього часу функціоналізм і різні варіанти теорії тотожності, насамперед фізікалістська теорія, яка, осмислюючи існування людини з позицій фізіології та нейробіології, редукує свідомість до мозку. Не зважаючи на серйозну критику, активно генерує науково-теоретичний потенціал біхевіоризм, що продовжує лінію аналізу свідомості як 1) стимулу - реакції (психологічний) або 2) лінгвістичної поведінки (логічний). Варто також звернути увагу: артикульована в концепціях Р. Барта, Ж. Дерріда, Ж. Дельоза, М. Фуко теоретична експлікація свідомості як феномена, який існує лише в знаковому просторі, призвела до того, що «свідомість (і, відповідно, особистість, сама людина) стала осмислюватися як «текст» [13, с. 136], тобто ініціювала формально-вербальну редукцію суті свідомості, зрештою, як доводять дослідники, її деонтологізацію. Окрім того активно постулюються в сучасній філософській парадигмі трансперсональні концепції свідомості, що аргументують «можливість емпіричного розширення свідомості за межі тілесного чи часово-просторового еґо окремого індивіда та принципову можливість доступу до таких станів свідомості для кожного члена суспільства» [23, с. 120].

Уже цей побіжний екскурс в історію науково- теоретичної рефлексії феномену свідомості, як і окремі ремінісценції, пов'язані з філософськими й психологічними теоріями, сформованими на сучасному етапі розвитку, свідчать, що численні поліваріантні спроби «пізнати, відчути, описати, окреслити» свідомість - це лише конкретні факти альтернативної позиції в осмислені фундаментальної проблеми буття людини (сутності свідомості, ґенези, функцій, зв' язку з мовою, матерією тощо), які, в цілому, не розкривають «таємниці» свідомості. За словами Томаса Куна, наукові парадигми різняться між собою не стільки відповідями, скільки запитаннями, отож, ефективне розуміння/осмислення загадкового феномену в сучасній філософсько- психологічній парадигмі «якщо й не зробили «Свідомість поясненою» (так називається одна з книг американського теоретика свідомості Д. Деннета), то дозволили говорити про «свідомість більш прояснену» [27, с. 163]. З цієї точки зору нам видаються слушними висновки, артикульовані Н. Юліною, згідно з якими досвід конкуренції в науковій парадигмі свідомості за останні півстоліття став досвідом «дорослішання», який хоч остаточно й «не звільнив» феномен свідомості від ореолу таємниці, проте чітко виміряв і ясніше окреслив, порівняно з минулим, глибини цієї таємниці [27, с. 164].

Виявивши основні підходи до проблематики свідомості в психолого-філософському аспектах, повернемось тепер до специфіки свідомості автора- творця як естетичної категорії. Коли мова йде про «чисту» свідомість, тобто досліджену як філософську й психологічну категорію, то цілком зрозуміло, що мається на увазі «чистий» предмет аналізу. Навіть якщо свідомість дається в завершеній чи завершальній єдності, наполягає Г. Шпет, лише умовно цю єдність можна назвати суб'єктом, позаяк відомо, що означена єдність не є суб'єктом «в суворому розумінні суб'єкта, як materia in qua» [26, с. 152]. У той же час емпірично реалізована свідомість, як це розуміє вчений, дійсно маючи суб'єкта-носія, об'єктивуючись, втілюється у конкретно-індивідуальних чи конкретно-збірних формах. У словесному мистецтві носієм/виразником свідомості є автор-творець, формою «опред- метненням» - мова («мова говорить нами», за словами М. Гайдеґґера), «результатом» об'єктивації/ «матеріального відбиття» - художній твір - продукт певної творчої індивідуальності, в якому акумульовано й репрезентовано в певній мірі як суб'єктивно-психологічні особливості автора, так і специфіка існування «Іншого» суб'єкта(-ів).

Раніше ми зазначали, що сучасна наука про літературу, оперуючи досягненнями теорій автора М. Бахтіна, В.Виноградова, Б. Кормана, вітчизняних і західноєвропейських літературних аналітиків у структурі авторського «я» чітко виокремлює 1) автора-реальну особу (біографічний, «конкретний», «експліцитний» автор), 2) автора-творця («первинний», «концепований», «імпліцитний» автор), 3) автора як форму «авторитаризації» (розповідач/ оповідач, наратор, маска, дійова особа, трикстер/ блазень тощо). Виходячи з означеної теоретиками структурації, логічно, нам видається, розрізняти свідомість автора-конкретної особи (автора біографічного) як психофізичний феномен і його специфічний модус - категорію свідомості автора-творця, яка в той же час репрезентує в художньому просторі твору прийоми стилізації власного образу. Експлікуючи проблему авторської свідомості, не можна забувати, що свідомість автора-продуцента і смислова структура свідомості автора-творця, - явища амбівалентного характеру, які у своїй основі утворюють «біполярну єдність» (Ю. Лотман). Іншими словами, як стверджував М. Гайдеґґер, «у митцеві - джерело творіння. У творінні - джерело митця. Немає одного без іншого»; вони «приречені» на складне взаємопроникнення/ взаємозв'язок «через посередництво третього, яке є першим, - через посередництво того, від чого в художника й у художнього творіння їхні імена, посередництвом мистецтва, творчості» [7, с. 264].