За «Повістю минулих літ», уже після болгарського походу (985 рік) Володимир розпочав пошуки нової релігії, яка б могла замінити язичництво. У літописі вміщено епізод про те, як князь вибирав нову віру [14, с. 554-582]. Декотрі дослідники цього епізоду вважали, що в його основі лежать різноманітні легенди і сказання, тому наведеним там фактам не слід довіряти [23, с. 75-103; 16, с. 25-26; 6, с. 11-14]. Проте ця оповідка певним чином відображає реальну дійсність, оскільки Володимиру, звичайно, довелося вибирати ту релігію, яка більше підходила Русі у той час.

Розповідь про вибір віри Володимиром змодельована за літературною схемою: до князя за чергою приходять представники ісламу, іудаїзму, християнства і розкривають перед ним особливості своєї віри. У двох перших випадках Володимир є просто слухачем, а з грецьким філософом, який викладає основи християнства, він вступає в діалог, ставлячи йому після значного за обсягом монологу декілька коротких запитань, після чого приймає рішення схилитися до християнства, розіславши своїх «мужей», аби вони ще самі «випробували» переваги нової віри.

О. Шахматов вважав, що вся та оповідь про зустрічі Володимира з представниками різних віросповідань, про посольства в інші країни для перевірки віри не має під собою реальної основи, є «искусственной» (а точніше сказати б, літературною) вставкою, зробленою для того, щоб заповнити проміжок у літописі між двома розповідями: бесідою грецького філософа з Володимиром (986 рік) і походом Володимира на Корсунь (988 рік) [24, c. 131-161].

Промова Філософа має книжне походження, оскільки за формою і змістом є коротким довільним переказом Старого і Нового Заповітів. Автор Промови Філософа (на наш погляд, імовірно, літописець Нестор) скористався у процесі складання літопису біблійним текстом і, можливо, апокрифічною легендою, виклавши цей уривок в «авторській редакції». Тут доречно звернутися до спостережень І. Франка над апокрифічними легендами. У своїй розлогій студії про апокрифи, що була передмовою до 5-томного видання цих пам'яток, він перераховує найбільш відомі легенди (за індексом заборонених книг 1644 року), до яких входять і легенди про Адама та Єву.

До складу «Повісті минулих літ» літописцем кінця ХІ - початку ХІІ ст. уведено було оповідь про найголовнішу подію у циклі розповідей про розповсюдження християнства на Русі - хрещення Володимира, киян і всіх русів. Відповідно до нього, князь Володимир Святославич без очевидних на те причин здійснив похід на візантійський град Херсонес (за літописами - Корсунь), захопив його, змусив візантійських імператорів Василія і Костянтина видати їхню сестру Анну за себе заміж, а перед одруженням охрестився у християнську віру. Після того візантійські священики того ж 988 року охрестили княжих родичів і бояр, а також усіх киян, за чим настала черга охреститися всім руським землям [14, c. 582-596].

Цей епізод названий дослідниками «Корсунська легенда» і прийнятий багатьма з них як безсумнівний. Але вже Є. Голубинський висловив серйозні сумніви щодо правдоподібності «Корсунської легенди», припустивши, що цей запис є вигаданим [2, c. 122123]. Ця думка пізніше була активно підтримана О. Шахматовим [23, c. 131-161; 24, c. 396] та М. Присєлковим [16, c. 274], Д. Лихачовим [10, c. 335-337], А. Кузьміним [7, c. 125]. Правда, ті сумніви стосувалися переважно речей історичних: датування хрещення (тут велася досить жвава дискусія - Є. Голубинський, В. Розен, П. Лебединцев, О. Соболевський, М. Грушевський, М. Левченко, В. Пашуто, А. Кузьмін, В. Рапов, Ю. Брайчевський). Немає потреби детальніше зупинятися на цій та інших дискусіях, викликаних змістом «Корсунської легенди», бо в цьому випадку краще пригадати блискучу наукову розвідку І. Франка «Святий Климент у Корсуні. Причинок до історії старо- християнської легенди». Автор статті належав до категорії тих учених, котрі вважали, що за традицією про перебування папи Климента в Корсуні немає «історичного ядра», як і за традицією про проповідь апостола Андрія на землях України. Проте це не завадило І. Франкові пильніше приглянутися до цього вигаданого оповідання, оскільки воно зацікавило його вектором на нашу духовну історію, переплетенням із історією слов' янських просвітителів Кирила та Мефодія, із літописними оповіданнями про хрещення Русі, навіть з автокефальними поривами руської церкви в ХІ ст.: «Тексти різних версій і паростей сеї легенди, - писав І. Франко, - належать до найстаріших пам'яток староруського письменства, ба, що більше, на основі тих, первісно грецьких текстів, були у нас, у Південній Русі, зложені й оригінальні або напіворигінальні літературні пам'ятки» [21, с. 22-23].

М. Грушевський звертає увагу в «Корсунські легенді» на те, що остаточне рішення охреститися Володимир прийняв завдяки провидінню: «Виявилося, що ніякого певного рішення у Володимира нема; в оповіданнє вриваються мотиви з тих версій, де корсунський похід, очевидно, служив провидінню способом, щоб привести Володимира на християнську віру незалежно від його замірів і плянів: він ухиляється від охрещення до останнього, але хороба і чудесне одужання нарешті приводять його до хреста» [4, с. 503-504]. Історик припускає, що той «мотив провидіння» підкреслює, що охрещення сталося проти його волі і свідомості,