Т.) далі шукає основ і форм характерної для людини нашого часу гіпокризії, розриву людини з самою собою, її заблуканість у джунґлях власної істоти, її великої драми на цьому ґрунті. Це було б, нарешті, міжнародне досягнення української повісти і роману, та автор написав ту річ по- англійськи» [5, с. 284]. На сюжетному рівні тексти трьох романів споріднює присутність головного персонажу, який проходить шлях випробувань, в результаті чого осягає певні істини. Дія кожного роману відбувається у чітко визначеному часопросторі: напередодні весілля героя «Гіпокриту», під час перших відвідин молодим американцем Парижу («Невинний у Парижі») та подорожі молодого француза Іспанією («Подорож на південь»). Письменник послуговується класичними сюжетними схемами (роман випробувань, авнтюрно-побутовий роман, роман становлення, роман-біографія) з постійним набором відповідних мотивів - розлуки, зустрічі, втечі, подружжя, випробувань і т. ін. Переваги автор надає мотиву дороги. Як зазначав М. Бахтін: «На дорозі («великій дорозі») перетинаються в одній часовій та просторовій точці просторові й часові шляхи абсолютно різних людей (...). Це точка зав'язки і місце, де відбуваються події. Тут час ніби вливається у простір і тече по ньому (утворюючи дороги), звідси і така багата метаморфізація шляху-дороги: «життєвий шлях», «ступити на нову дорогу», «історичний шлях» та ін.» [1, с. 392]. У Ю. Тарнавського в романі «Шляхи», як ми бачили, «шлях» мав метафоричне значення вибору «життєвого шляху», і головним тут був мотив зустрічі з «іншим» та його пізнання

як результат, самопізнання. Подібна тенденція збережена і в романі «Гіпокрит», де письменником прокладена віртуальна «дорога» до душевних страждань молодого чоловіка під час кризи напередодні весілля, коли він намагається зрозуміти і врівноважити поняття та уявлення про власну душу та далеке, на його думку, від досконалості фізичне тіло.

Що ж до двох інших романів, то в них «дорога» виступає основним організуючим чинником сюжету та композиції. Історії літератури відомі два різновиди романів-подорожей: по-перше, тексти, які змальовують подорожі в інші країни та, по-друге, подорожі на території власної держави. Перший вид романів з'явився іще в грецькій культурі, і події в ньому здебільшого мали авантюрний характер. Такий роман описував пригоди і випробування, які випали на долю героїв. Найвідомішим зразком другого виду романів-подорожей є «Дон Кіхот», в якому герой на дорозі зустрічається з усією Іспанією, тобто «вивчає» свою батьківщину.

Юрій Тарнавський з об'єктивних причин не міг обрати другий тип оповіді, тому він звернувся до просторових кордонів двох європейських держав - Франції та Іспанії, - куди його герої відправляються у пошуках нових вражень, що відповідно наклало на принцип зображення подій в текстах певний відбиток. Так, «Невинний у Парижі» містить низку порнографічних, авантюрних сцен з метою розважити читача. В наступному романі авантюрна інтрига зберігається, оскільки герой потайки бере до Іспанії свою коханку. Подорожі чужими країнами загострюють почуття героїв та примушують їх по-новому підійти до вирішення життєво важливих питань (напр.: герой «Подорожі...» робить свій вибір на користь дружини). Тексти сповнені ігровими моментами, в них застосовуються мотиви приховування, непорозуміння, втаємничення. Автор широко вводить в текст яскраві описи, іронію, паралелізм.

Ці ознаки ранніх романів Юрія Тарнавського споріднюють їх з традиційним уявленням про роман як жанр, однією з характерних рис якого є детальне розкриття життєвих доль героїв протягом довгого часу. Названі романи мають низку очевидних претекстів: в іспанській літературі - це, беззаперечно, «Дон Кіхот» Сервантеса, у французькій - «Переміна» М. Бютора, в американській - «На дорозі» Дж. Керуака, в українській - «Пригоди ученого доктора Леонардо» М. Йогансена. Всі ці тексти входили в коло читання письменника напередодні створення ним власних романів, кожен із авторів своєрідно вплинув на світовідчуття та формування естетичного смаку Ю. Тарнавського. Книга Сервантеса була однією з його улюблених; зацікавлення текстами новороманістів призвело до значних зрушень в творчій манері Тарнавського; творчість бітників серйозно привертала увагу українського письменника-емігранта, оскільки була одним із потужних процесів в американській літературі середини минулого століття; Йогансен же до сьогодні залишається одним з улюблених українських письменників автора.

Більш-менш залишаючись у рамках традиційних тем та сюжетів, Юрій Тарнавський значно сміливіше починає експериментувати в плані форми та вироблення свого індивідуального стилю. Так, в романі «Гіпокрит» ним послідовно застосовано дуже складний синтаксичний малюнок. Діалоги часто витісняються розповіддю автора. Як пояснює сам Юрій Тарнавський: «Розглядати це треба, як намагання по-своєму розв'язати кардинальну проблему прози - трактування опису дій, або, іншими словами, проминання часу в просторі. На перший погляд, стиль цей може здаватися подібним до джойсівського потоку свідомості, але насправді має з ним мало спільного» [11, с. 421]. Отож, маємо зразок свідомого відштовхування від техніки, започаткованої Дж. Джойсом, та творення на цій основі власного стилю письма. Вплинуло на побудову роману і тогочасне захоплення автора стилем бароко, тому певний час він окреслював стиль «Гіпокрита» як «психологічне бароко».