Текст провокує цілу низку питань, однак не дає на них відповідей. Біг як спорт для людини чи як можливість втекти? Тоді від чого? Від буденності, від чергової дівчини, від себе? А може навпаки, біг є символом людської суєтності, її надмірного прагнення до прискорення? Адже саме через бажання бігти Джім потрапив в пастку. Він розраховував на свої сили, але виявився занадто самовпевненим, природа спритніша й розумніша. Людина часто цього не помічає, або ж не хоче помічати. Тож усе наше життя виявляється бігом до смерті, з якою людина залишається сам на сам, у повній самотності. То може самотність має бути нормою життя людини? Самотність - можливо, але не відчуженість, на яку страждає Джордж. Своїм стилем, метафоричністю та міфологізмом, розділи про Джіма Моррісона споріднені з європейською літературою «потоку свідомості».

Юрій Тарнавський вибагливо поставився до архітектоніки тексту, і, за логікою, один із розділів написав в майбутньому часі. Він має назву «Смерть кота» і описує, як кіт засинає, гріючись на сонці, і помирає вві сні. Однозначно оцінити цей розділ у межах роману, напевно, було б ризиковано. З одного боку, можна провести контроверсію до жахливої, неприродної смерті Джіма. З іншої, розглядати як підтвердження думки про буденність, неминучість смерті, і необхідність бути готовим сприйняти її як щось належне. Напевно, можна запропонувати й інші підходи до трактування даного повороту сюжету, однак, очевидно, що автор у такий спосіб інтерпретує одну з визначальних тем своєї творчості - тему смерті. Зазначимо, що в тексті роману есхатологічні мотиви звучать досить виразно. Однак, якщо раніше, особливо в поетичних циклах (Життя в місті, Пополудні в Покіпсі, Поезії про ніщо), тема смерті цікавила Тарнавського як екзистенціалістський концепт, то в «Менінгіті» проведено паралель між кінцем життя однієї людини і цілого світу. Письменник філософськи підходить до понять життя і смерті, адже, як стає зрозумілим, остання можлива і для фізично живої людини, коли вмирає кохання, черствіє душа, порушуються моральні принципи. Тож, відповідно постає проблема, наскільки «живим» є суспільство, яке складається з подібних осіб.

Символічною є назва роману. Вона до певної межі розшифровується автором. В одному з розділів Джордж, ніби мимохідь згадує одну знайому єврейку, яка після восьми років подружнього життя, знаходилась у процесі розлучення з чоловіком. Внаслідок фізичного і морального виснаження вона захворіла на менінгіт. Після місяця, проведеного в лікарні, повністю одужала. Менінґіт - це інфекційне захворювання мозку, тож письменник недвозначно робить натяк на можливості існування нормального людського суспільства лише за умови психічного та психологічного здоров'я його окремих індивідів. Цікавою є паралель до образу раку, створеного Г. Міллером у романі «Тропік Раку»: «Рак часу продовжує роз'їдати нас. (...) Світ - це сам себе пожираючий рак. (...) Хаос - це партитура дійсності» [6, с. 5-6]. В обох текстах фізична хвороба (в одному - інфекційна, в іншому - невиліковна) переосмислюється авторами і асоціюється зі станом людських взаємин в сучасних західних суспільствах.

Найпомітнішого впливу на роман «Менінгіт» (особливо на розділи, в яких головним героєм є Джордж) справила мистецька течія середини 20 ст. - французький «новий роман», вивченням якої Тарнавський систематично займався з кінця 50-х років. Тексти новороманістів та Юрія Тарнавського мають спільні корені: на них помітно позначилися філософські концепції постструктуралістів та екзистенціалістів, формальні мистецькі течії та європейський сюрреалізм із впровадженням техніки автоматизму. Юрій Тарнавський був добре обізнаним із творчістю тих, хто приєднався до цього творчого угруповання. Однак, як відомо, кожен із новороманістів мав свій власний і неповторний стиль письма, а те, що їх об'єднувало було прагненням до оновлення романної форми, пошуків нових концепцій і творчих рішень. Сучасні дослідники виділяють три основні вектори розвитку «нового роману»: шозизм, роман «тропізмів» та роман міфологізмів [3, с. 81]. Відповідно представником першого називають А. Роб-Ґріє, другого - Н. Саррот, останнього - М. Бютора. Юрія Тарнавського найбільше приваблювали можливості осягнення дійсності через опис зовнішніх предметів, тобто шозизм. У дослідженні О. Кучерявої цьому мистецькому прийому надається значно ширшого розуміння: «Шозизм є саме тією філософською і естетичною системою, яка допоможе відповісти на запитання про місце людини в світі, визначити ситуацію сучасної людини. Що це за ситуація? Це розташування людини в кожний даний момент на такій-то відстані від речей і собі подібних» [4, с. 153] (курсив наш - Т.О.). Питання самовизначення в сучасних умовах життя завжди гостро ставилось в текстах Юрія Тарнавського, а застосування техніки опису людини і речей навколо відкривало нові шляхи до її висвітлення.

Наприклад, пригадаймо зачин роману А. Роб- Ґріє «У лабіринту» [8], в якому детально відтворюються візерунки на столі, колись залишені різними предметами. Письменник з перших речень вводить наочне уявлення лабіринту, по якому будуть блукати герої роману. Тут же подаються основні орієнтири, з якими зіткнеться читач надалі - квадрати і кола: солдат буде кружляти по «шаховій дошці абсолютно однакових вулиць», стакани будуть залишати округлі відбитки на червоно- білих квадратах царати, сніг - круглі розписи на обгортці коробки, яку несе солдат, зустрінеться і овал ручки на прямокутнику