Промислове ХІХ ст. сприяло проникненню українців до міста. Проте більшість з них залишалося на маргінесах культурно-політичного життя міста й були призначені для обслуговування інших панівних національностей. У той час з'являється література з життя пролетаріату, або із зубожілих поодиноких міщан-українців, інколи священників як наприклад: «Люборацькі» А. Свидницького, «Повія» Панаса Мирного, та ще, можливо, кільки творів. Місто ж у канві художніх текстів з' являється десь на пів століття пізніше, як у літературах європейських, тобто у другій половині ХІХ століття. Проте ще в усіх цих творах воно є лише засобом для показу «інакшого життя», відмінного від сільського. Більш масштабно, і вже з цілком конкретною ціллю та рольовим навантаженням бачимо місто в Івана Франка. Це невипадково. За свідченнями самого письменника у письменника був замір створити український варіант «Людської комедії», максимально подавши картину усього суспільства із соціально- психологічним розрізом. І в одного, і в іншого письменника місто стає повноправним героєм, але водночас воно ще не наслідок самого себе (принаймні у Бальзака) й у раннього Франка, воно поки що є лишень приводом до певних історій.

Наприкінці ХІХ ст. в українській літературі актуалізується поняття «європейськість», що було пов' язано із впровадженням в національне мистецтво нової художньої парадигми модернізму. Умовно цей напрям можна окреслити як певний світогляд, що базувався на тогочасній європейській філософії та естетичних цінностях. З іншого боку, поняття «європейськості» набирало певної ідентифікуючої дії, на зразок поняття національної, расової чи релігійної приналежності. Це можна обумовити тим, що протягом ХІХ ст. з огляду на певні історичні катаклізми більш-менш виоформувався певний культурний простір, який охоплював Центральну та Західну Європу. Відтак визнаючи свою приналежність до спільного європейського культурного простору, людина цього простору окрім національної самоідентифікації, водночас ідентифікує себе з чимось більшим, ніж її національність, а саме із духовною Європою. Така самоідентифікація, зрозуміло, є більш абстрактною, аморфною, проте вона міцно вкорінюється у свідомість європейця й існує паралельно.

Безумовно, це не була якась єдина уніфікована культура. Мова, радше, йде про ті чинники, що об'єднували в одному руслі різні західноєвропейські національні культури. Таких найсуттєвіших чинників було кілька: спільність історії, релігії, фактор мови. Більшість тогочасних західноєвропейських інтелектуалів вільно володіли мовами своїх сусідів, часто не потребуючи послуг перекладача. Таким чином вони мали змогу вільно входити у світ іншої культури, й знаходити там те, що було близьким їхньому світобаченню. Та водночас, спільність європейських культур існувала в уяві тих же інтелектуалів як певний цілком спроможний до реалізації проект. Через півстоліття цю ситуацію обумовить Т.С. Еліот у своєму публічному виступі «Єдність європейської культури»: «Все, що я сказав про поезію, стосується, на мій погляд, й інших мистецтв. Художник чи композитор, вочевидь, втішаються більшою свободою, не будучи обмеженими якоюсь конкретною мовою, що нею розмовляють у певній частині Європи. А проте в будь-якому мистецтві, гадаю, ми знайдемо тих самих три елементи: місцеву традицію, спільноєвропейську та вплив однієї європейської культури на іншу» [3, с. 145]. Тобто на момент його виступу вже існувало й цілком повномірно функціонувало поняття спільноєвропейської традиції. А поняття традиції, у широкому розумінні, - це груповий досвід, виражений в соціально організованих стереотипах (Е. Маркарян). Отже, можемо вести мову ще про один не менш важливий об'єднуючий чинник західноєвропейської культури, як спільна традиція.

Проте така континентальна ідентифікація містила й певний негативний аспект. У своїй суті вона відбувалася передусім не як самовизначення але як самовикоремленя, усвідомлення себе чимось іншим, відмінним, а відповідно - вищим, від інших, «неєвропейців». Західна Європа оцінювала світ-поза-межами категорією не самобутності іншого, а подібності до неї. Чим ближчим був загальнокультурний та політичний світогляд іншого, тим кращим він виглядав в очах Європи, а проте залишався лише «вищим» серед «нижчих». Неприналежність до європейського світу, трактувалася в західноєвропейському досвіді як певна вторинність, і цей стереотип активно нав'язувався всюди, де Європа бачила для себе культурний чи матеріальний «ринок збуту».

Таким чином, європейському світові вдалося видозмінити розуміння високої й низької культури у межах країн,