новому, що почало проникати у наше суспільство переважно із заходу Європи, про місто, як найбільший і найблагодатніший ґрунт для втілення на всеможливих рівнях нових ідей та поглядів, а саме про його форми вияву життя, про нові цінності, нові стосунки між людьми, між статями почали писати практично усі, незалежно від приналежності до того чи іншого естетичного табору, правда з різними коментарями. Одні нарікали на втрату патріархальності, інші - захоплювалися новою динамікою та розширенням культурологічної перспективам.
Нова епоха змінювала щоденний ритуал побуту, занепадали певні табу, особистість, зокрема жінка, ставала більш публічною. Пропонувати свої погляди, свої переконання чи свою стилістику (на політичних трибунах, сторінках періодичних видань, передмовах до книжок, листівках чи закликах) набувало ознак хорошого тону. Мода на декларацію власного «я» у міській культурі, та й взагалі у тодішній культурі, змінювала правила гри, а водночас поглиблювала прірву поміж індивідуумом та соціумом.
Досить вдало цей новий стиль життя поданий у романі нині практично забутого Дениса Лукіяновича «Філістер» (1909). У цьому тексті, можливо з невисокою художньою майстерністю, але досить точним оком обсерватора вловлено перетворення, практично на підсвідомому рівні, героїв у просторі міської (урбаністичної) та сільської (рустикальної) культури. Головний герой, вчитель, який у час свого навчання в Львівському університеті, захоплювався ідеями фемінізму, одружується з дівчиною (Орисею) із родини сільського священика, яка наче б то була прикладом цієї нової жінки: «...бувала на вічах і зборах, на популярних викладах і на виставах, і брала участь в маніфестаціях. Заходила до товариства молодіжи «Січ», вписалася до «Кружка українських дівчат», взяла на себе обов 'язок зробити відчит... всіх студентів кликала товаришем - втягнулася в студентське життя, шукаючи товаришів не в викладових салях і не в бібліотеці, але в товариствах і на зборах. Зазнайомилася теж з виднішими і світлими людьми із нашої суспільности...» [4, с. 63]. Та варто було їй потрапити до села, як крізь неї проступала цілковито інша схема побуту: «Орися тут у родичів була не така як у Львові. Видно там привикла до іншого життя, а тут їй не ставало чогось. Тут вона була більше членом своєї родини, ніж Осиповою приятелькою... - та видко так їй було приємно. Може і в тім хотіла набирати досвіду, як у куховарській штуці, а може хотілось їй відіграти ролю старшої, ще й замужньої сестри. Осип не брався відгадувати, лише чув, що Орися ще таки закорінена у батьківському домі, що виховзнулася з його рук» [4, с. 73]. Таке культурне хитання було притаманним для стилістики нового часу. «Маргінес», що не хотів приймати нового, реально позбавляв перспективи, можна сказати обрубував горизонт сподівань, багатьох особистостей, змушуючи їх емігрувати в іншу культуру - культуру великого міста.
У такої еміграції в межах культури нового часу при сталому драматичному характерові було кілька облич. Географічна зміна культурного простору водночас змушувала і до внутрішньої еміграції, до якої людина не завжди виявлялася готовою. З іншого боку, особистості прийшовши з маргінальної культури в урбаністичну, прийнявши її - повернення назад видається чимось нестерпним. Людина стає наче приреченою на споглядання повільного вмирання внутрішньої перспективи, занепаду горизонту.
Поза тим, «місто модерне» західноєвропейської літератури також було певним втіленням «європейського світогляду», адже назагал європейське мистецтво було у своїй суті продуктом міської культури. Не можна сказати, що міський сюжет з' явився в українській літературі лише з епохою модернізму. Місто досить багато привертало уваги реалістів, таких як Панас Мирний та Іван Франко. Але їхнє місто, це передусім «пожирач людських доль», тоді ж коли у модерністів, місто - це можливість вирватися з «обмеження» старого. Їхнє місто дає можливість розкритися індивідуальному характеру на зразок міст західноєвропейських. «Європейськість» міста проступає перед усім в тому, що на першому місці тут стоять індивідуальні, а не громадські потреби. Національна традиція зверхності громади поступається, зокрема у художніх текстах, західноєвропейській традиції індивідуалізму, і проявляється - починаючи від ідеологічних декларацій й закінчуючи побутом..
Та водночас і в межах нової культури великого міста відбувається реструктуризація суспільства. З одного боку - це розкол поміж традиційною та модерною культурою, з іншого - колишній поділ на стани змінюється поділом на культурні соціуми - митців, науковців, банкірів, політиків, робітників, зрештою, самих «шанованих міщан». У межах першого поділу маємо двовекторне спрямування - патріархальна культура скеровується наче сама у себе, замикається за лаштунками «порядних родин», надмірна публічність вважається правилом поганого тону, можна сказати, носить імпліцитний характер. Тоді ж коли культура модерна навпаки - є певним чином епатажною, скерованою на зовні, часто позиційною, надмір демонстративною - від деталей побуту та зовнішнього вигляду до громадської позиції, відтак можемо її назвати експліцитної. І саме конфлікт імпліцитної та експліцитної культур (в даному разі патріархальної та модерної) у перехідну добу української літератури, тобто кінець ХІХ - початку ХХ століття, стає джерелом творчого натхнення не одного письменника, для прикладу можемо згадати іронічні «Старосвітські батюшки та матушки» М. Коцюбинського, і навпаки драматичне «Задля домашнього вогнища» Івана Франка.
У своїй відомій книжці спогадів «Українська богема» один з представників у час своєї молодості цієї ж богеми П. Карманський вводить розділ під промовистим титулом