Під враженням від музичних творів Г. Берліоза, картин Е. Делакруа, поеми В. Гюго "Мазепа" з'являється вдала спроба передати муки та тріумф Мазепи за допомогою засобів музики в угорського композитора Ф. Ліста. У 1851 році з'являється симфонічна поема № 6 "Мазепа" як символ людського духу, одвічного прагнення до свободи, до нестримного руху вперед. Музикознавці О. Асафьєв, Г. Краукліс відзначають, що вдало обрана тема передавала силу духу людини і досі звучить могутньо, широко. Ф. Ліст назвою твору скерував асоціації слухачів на певну постать і возвеличував особистість гетьмана. Поема завершується мажорним звучанням, що є співзвучним з тональністю поеми В. Гюго.

Музичним еквівалентом Байронівської поеми є твір "Мазепа" майстра німецької вокально- інструментальної балади Карла Льове. Василь Витвицький (США), порівнюючи симфонічну поему Ф. Ліста та інструментальний твір К. Льове, вказує на сумісність, подібність, яка існує між цими музичними версіями літературної теми, хоча перший писав за віршем В. Гюго, а другий - за поемою Д. Байрона. Як зазначає дослідник, у центрі уваги німецького композитора також є славнозвісне шалене мчання Мазепи, прив'язаного до дикого коня. Ілюстрація цієї гонитви є головною музичною думкою, яка протягом твору на зразок форми рондо повторюється кілька разів у мінорній тональності (g moll), причому один раз виступає в одноіменній мажорній (G dur), пророкуючи щасливий кінець. Тим часом біг продовжується, сили коня і вершника вичерпуються, обоє знесилені падають... Настає порятунок. Композитор передає його цікаво. На противагу рухові, який тривав безупинно, тут протягом 23-х тактів - спокійні, довго витримувані акорди. Немає голосного бравурного закінчення, як це зазвичай буває, навпаки - динаміка притишена із заувагою "еспресіво".

З погляду мелодії твір Ліста багатший. Його фактура ширше розвинена та оригінальніша. Слухаючи, можна відчути різницю у підході до сюжету обох композиторів. К. Льове наче "ілюструє" і передає музикою згадану історію, радше як об'єктивний оповідач. Ліст переживає її внутрішньо.

Коли говоримо, що літературний твір надихає на творчість художника чи композитора, то маємо на увазі, що їх уява знаходить тему в інших мистецьких формах, і це слугує засобом вияву почуттів та ідей митця.

Широкий спектр інтерпретацій міфу про Мазепу яскраво ілюструє зацікавлення та звернення до української тематики митців різних країн, які прагнули відтворити художніми засобами картини природи, побутові сцени, багатства фольклору, сторінки історії та цікаву і неординарну постать українського гетьмана. Про це свідчить масштабний обсяг мазепіани, твореної впродовж ХІХ-ХХ століть. Міфологізація Мазепи, закладена Байроном, започаткувала неоднозначні та неоднотипні інтерпретації, що виходили за межі однієї національної культури та набували нових осмислень у межах іншої. Мазепа зрештою став одним із відомих "вічних" міфологічних образів світового письменства літературного походження.

На противагу західноєвропейським авторам, які переспівували романтичну пригоду Мазепи, митці країн Східної Європи (України, Росії, Польщі) зосереджували увагу на політичних акціях гетьмана. "В їхніх творах постать Мазепи також піддавалася міфологізації, але специфічного характеру й спрямованості. Це була переважно політична міфологізація, тісно пов'язана з певними політичними інтересами та ідеологічними модулями" [13: 47]. Найвиразніше така міфологізація розгорнулася в російській літературі, де спостерігається інший підхід до постаті українського гетьмана. Дві поеми відомих російських письменників К. Рилєєва ("Войнаровський", 1825) та О. Пушкіна ("Полтава", 1831) - це звернення до Мазепи насамперед як до історичної особи. І хоча ці поеми є зразками однієї культури, це різні, діаметрально протилежні за ідеологічною парадигмою твори. Полемізуючи з Д. Байроном та К. Рилєєвим, зокрема їх позитивним потрактуванням Мазепи, О. Пушкін в основу своєї поеми закладав імперський політичний міф про гетьмана як підступного зрадника, ви- клятого православною церквою та засудженого історією. Ця ідейна установка всупереч історичній правді зреалізована в поемі "Полтава", яка уславлює політику російських царів, натомість ганьбить тих українських діячів, які чинили опір царській експансії.

Любовний сюжет "Полтави" О. Пушкіна (запозичений із повісті Аладьїна "Кочубей") - кохання Мазепи і Мотрі Кочубей - повністю підпорядковується викриттю начебто підступних намірів Мазепи. Політичний міф Мазепи твориться паралельно з міфом Петра І. За змістом і спрямованістю - це діаметрально протилежні теми і тлумачення образів. Оспівування місії Петра І сприймається як ода самодержавству, натомість політичні наміри Мазепи грізно засуджуються та анафемуються.

Драматизм подій під Полтавою і трагедія людських доль у них вплинули на появу ряду музичних творів у мистецтві. Тому невипадко- вим є те, що сюжет "Полтави" неодноразово втілювався на українській, російській, польській, італійській, іспанській оперних сценах. Так, Петро Сокальський (1832-1887) написав клавір до опери "Мазепа", Б. Фітінгов-Шель написав оперу "Мазепа", Карло Педротті (1817-1892) - оперу, яка була поставлена у 1861 р. в Болоньї, Майкл Уільям Балф (1808-1879) - кантату "Мазепа", Філіпе Педрель (1841-1922) - оперу, поставлену в Мадриді 1881 року. Тадеуш Шелі- говський (1896-1963) створив за драмою Ю. Словацького балет "Мазепа", який був поставлений у 1958 році. На сюжет з української історії за мотивами поеми Ю. Словацького були створені дві опери під назвою "Мазепа". Одна з них належить польському композитору, диригенту, педагогу і музичному діячу Адаму Мінхе- мейєру (1830-1904), а друга - польському композитору, диригенту і педагогу, учневі С. Монюшка, Генріку Ярецькому (1846-1918). Та серед оперного жанру найвідомішою є опера П.І. Чайковського "Мазепа"