УДК 82-3.09 «654»

Храброва Ганна Миколаївна, науковий співробітник лабораторії ренесансних студій Класичного приватного університету м. Запоріжжя.

ХУДОЖНЯ ВІЗІЯ ТІЛЕСНОСТІ В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ: АКСІОЛОГІЯ, СЕМАНТИКА І ПРОВІДНІ МОДЕЛІ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ

У статті розглянуто ренесансну концепцію тілесності крізь призму тогочасних світоглядних уявлень та культурних практик. Проаналізовано принципові відмінності ренесансної концепції тілесності від візій тіла у попередні епохи. Автор статті доводить, що основними атрибутами тілесності в добу Відродження виступають чуттєвість та доцільність. На матеріалі всесвітньовідомих артефактів Ренесансу, серед яких - полотна видатних митців (Тиціан, Веронезе, Карраччі, Джорджоне, Тінторетто, Ботічеллі) та поетичні твори майстрів слова західноєвропейського Відродження (Ф. Петрарка, Л. Аріосто, П. Ронсар, В. Шекспір), виявлено основні моделі репрезентації тілесності на рівнях семантики та аксіологічної функціональності.

In the article the Renaissance concept of corporality is observed through the prism of ideological notions and cultural practices of the age. The principal differences between the Renaissance concept of corporality and the body visions of the previous periods are under consideration. The author of the article proves that sensuality and practicability are the main corporality attributes of Renaissance. In the world-famous Renaissance works among which there are pictures by outstanding artists (Titian, Veronese, Carracci, Giorgione, Tintoretto, Boticceli) and verses of west-european poets (F. Petrarch, L. Ariosto, P. de Ronsard, W. Shakespeare) the principal models of corporality representation are pointed out on the levels of semantics and axiological functionality.В інтелектуально-духовному просторі доби Відродження, ключовим концептом якої виступає антропоцентризм, особливе місце посідала проблематика, пов'язана з найрізноманітнішими виявами людської іманентності. Природа людини, ії фізична організація, особливості і функціональність її тіла - все це поступово втрачало ту негативну ауру, яка формувалася протягом Середньовіччя під впливом християнської доктрини гріховності плоті. Натомість Ренесанс, актуалізуючи здобутки античності, запропонував нову візію тілесності, яка знайшла оригінальне художнє втілення у мистецтві. З'ясування її специфіки входить до проблематики сучасного міждисциплінарного дискурсу, про що свідчать праці відомих культурологів (М. Фуко, Ж. Ле Гофф, Ж. Делюмо), філософів (О. Лосєв, Х. Ортега-і-Гассет, М. Епштейн), мистецтвознавців (Б. Віппер) та літературознавців (М. Бахтін, С. Павличко, О. Забужко, В. Агеєва, Н. Зборовська). Метою цієї історико- літературної розвідки є виявлення аксіологічної забарвленості ключових топосів, пов'язаних з тілесністю, аналіз семантики і провідних моделей її художньої репрезентації.

Людське тіло стало однією з основних тем мистецтва доби Відродження, про що свідчать зацікавленість в той час проблемою «оголеного акту» (термін Б. Віппера) [4, с. 15] і просякнуті еротизмом твори художників та скульпторів того- часся. Мистецькі шедеври Ренесансу, як слушно зазначає О. Лосєв, «наче б то випуклі, наче б то наступають на нас, наче б то відчутно тілесні» [8, с. 55]. Використання таких раціоналістичних прийомів, як «вивчення анатомічної структури людського тіла», «встановлення об'єктивних законів» у галузі відтворення натури, «вчення про ідеально прекрасні пропорції й перенесення їх на архітектуру», створення «нової мови живописних форм» та ін. [4, с. 11-45] дозволило діячам культури доби Відродження повністю охопити тілесну дійсність. Формування «рудиментів перспективної побудови простору» (термін Б. Віппера) сприяло оформленню у ньому тіла. Надання останньому таким шляхом міцної основи та земної величі було значним кроком до подолання середньовічної готичної концепції, суть якої - у відсутності будь-якого зв'язку з реальним світом, прагненні вверх, безперервному русі та ігноруванні норм людського масштабу. Не дивно, що для цього ренесансні художники і скульптори знаходили підтримку в античному мистецтві [див.: 4].

Тілесний характер творів цього мистецтва, об'ємність та відчутна в них «жага натуральності» - все це загалом відповідало художньому світосприйняттю ренесансної людини [див.: 4]. Літературні й мистецькі пам'ятки Давньої Греції та Риму, що відігравали значну роль у становленні культу тіла, послужили для неї плідним підґрунтям, на якому вона змогла зростити власну культуру і втілити в життя нові творчі ідеї. Втім, як зауважує Б. Віппер, «пластична концепція античності не могла повністю задовольнити ренесансних митців, бо їй не вистачало дуже важливої передумови стилю Ренесанс - репрезентації простору» [4, с. 119]. Крім цього, на відміну від «вселенської реально- ідеальної предметності» тілесного макрокосму античності, «матеріальним субстратом» ренесансного світу виступало «природне тіло людини» [3, с. 76].

Концепція тілесності Відродження значно відрізнялась і від середньовічного розуміння тіла як «тільки тіні, нікчемної подоби вічного та сверхті- лесного світу» [8, с. 54]. За словами О. Лосєва, ренесансний індивід «вдивлявся в людське тіло як таке і занурювався у нього як в самостійну естетичну даність. Походження цього тіла або його доля, емпірична і метафізична, були не настільки важливими як його самодостатня естетична значимість, його мудрість, яка себе виражає артистично» [8, с. 54-55]. Розміщення ж тіла на «реальній просторовій арені дії» [4, с. 120] позначало свого роду перемогу життєствердження людини та піднесення земної краси до рівня божественої.

Краса людини в добу Відродження виступала невід'ємною складовою життя і сприяла поновленню культу прекрасного. Цим пояснюється невпинне прагнення гуманістично налаштованих митців та філософів ХУ-ХУІ століть до репрезентації фізичної досконалості людини, розкриття повноти людських почуттів і сили земного кохання: «Яке велике і яке чудове достоїнство людського тіла... Наскільки благородна і досконала душа людини» - урочисто