Ne de ses yeux l'une et l'autre estincelle [11, с. 98].

Нарешті, сама «народжена із піни» стала уособленням жіночої ренесансної краси в поемі В. Шекспіра «Венера і Адоніс». Венера, прагнучи заінтригувати мисливця, якого вона безмежно кохає, наголошує на бездоганності кожної із частин свого тіла, на відсутності навіть найнезначнішого дефекту:

'Thou canst not see one wrinkle in my brow;

Mine eyes are grey and bright and quick in turning;

My beauty as the spring doth yearly grow,

My flesh is soft and plump, my marrow burning; My smooth moist hand, were it with thy hand felt, Would in thy palm dissolve, or seem to melt'

[12, с. 730].

Знайди хоч зморшку на моїм чолі!

У вічі глянь - які ясні та жваві!

Моїй-бо вроді вік цвісті в хвалі;

Ось тіло - ніжне, вогняне, легкаве!

Візьми рукою рученьку мою - Відчуєш, як я тану, розтаю' [16, с. 544].

Описуючи свої зовнішні риси, Венера, покровителька всіх жінок, начебто висловлює всезагальне жіноче прагнення звільнитись від оков сексуальної цензури, усвідомити та відобразити у мові почуття радості від власного тіла й повернути собі свої, за влучним виразом Г. Сіксу («Сміх Медузи») «неохопні тілесні території» [цит. за: 1, с. 110].

Ідеальний взірець маскулінності в епоху Відродження - це чоловік з яскраво вираженими ознаками статевої активності та запліднюючої сили [14, с. 120].

Шекспірівський Адоніс, цей «дивний витвір природи» ('the curious workmanship of nature [12, с. 745]), не відноситься до цієї категорії чоловіків, адже він перебуває у пуберантному віці. Про те, що мисливець є підлітком, свідчить, за словами богині, «пушок над губкою» ('The tender spring upon thy tempting lip / Shews thee unripe ; ...') [16, с. 544; 12, с. 730]. Але це не заважає Венері віддати перевагу тому, хто ще «не муж» [16, с. 544], перед «аполлонами» та «геркулесами», статева зрілість яких поставала в уяві ренесансної жінки справжнім джерелом насолоди. Крім того, вона, тобто сама богиня кохання і краси, визнає його втричі вродливішим за неї («Thrice fairer than myself», thus she began, ...» [12, с. 727]), а кожне слово богині, кожний її рух видають нестерпне бажання заволодіти юним тілом та вдосталь насолодитися ним.

Домагаючись взаємного кохання мисливця, Венера прагне довести до його свідомості переконання у тому, що кожна річ у світі має свій сенс і підкоряється всезагальному закону обумовленості та гармонії в природі. Порушення ж світової гармонії призводить до згубних наслідків:

Torches are made to light, jewels to wear,

Dainties to taste, fresh beauty for the use,

Herbs for their smell, and sappy plants to bear;

Things growing to themselves are growth's abuse: Seeds spring from seeds and beauty breedeth beauty;

Thou wast begot ; to get it is thy duty [12, с. 731].

Посвітач світить, красить самоцвіт;

Мед - для смаку, і для кохання - врода,

Зело - для запаху, для плоду - цвіт,

Хто ріс для себе - росту ріс на шкоду. Зерно - від зерня, врода від краси. Сам роджений, чом роду не даси? [16, с. 545]

Вкладаючи ідею доцільності тілесної вроди у вуста богині, В. Шекспір, по суті, акцентував увагу на ренесансній за своїм пафосом ідеї поєднання приємного і корисного, оскільки спровоковане красою тіла кохання сприяє продовженню людського роду. Саме це є «основою усіх основ», законом мудрості, без якого, як згодом скаже В. Шекспір в одинадцятому сонеті, «вогонь життя навік би згас за шість десятиліть» [16, с. 626-627].

Венера не тільки закликає Адоніса до реалізації найвищого призначення живої істоти - запліднення та репродукування нового життя, але й допомагає йому уникнути покарання, яке на нього чекає, бо згідно з уявленнями епохи Ренесансу, «той, хто запобігає народженню людини, однаковою мірою вважається вбивцею, як і той, хто вбиває» [17, с. 210]. Розвиваючи далі цю думку, Шекспірова героїня каже, що індивід, котрий протистоїть процесу запліднення, заслуговує на всесвітнє презирство (...the world will hold thee in disdain...) [12, с. 745]. Тіло ж його вона ототожнює зі «всепоглинаючою могилою, яка ховає в собі потомство» (a swallowing grave, / Seeming to bury that posterity...) [12, с. 745].

Останні рядки, цитовані з тексту поеми, свідчать про аксіологічний зсув на рівні семантики ключових метафор, що доречно було б розглянути більш детально.

Ототожнення теологами християнства первородного гріха зі статевими стосунками, заклик до стримання libido та проголошення непорочності основним рушієм цнотливого життя у Західному Середньовіччі спричинили запровадження суворої регламентації «практики сексуальних дій» [7, с. 121-140]. Розвінчавши таким чином античний культ тілесності та сексуальної свободи, християнська доктрина обрала своєю основною метою розробку ідеальної моделі соціуму. Процес створення такої моделі розгортався у русі «нової етики статі» [7, с. 121-140], одним з основних положень якої було засудження статевої єдності навіть подружжя. Одружені чоловік та жінка, згідно з припущенням М. Со, поставали, очевидно, найголовнішими жертвами християнської статевої етики [Цит. за 7, с. 136]. Як слушно зазначає відомий історик Ж. Ле Гофф, «подружній стан, як і стан гендляра, це - один із тих станів, у якому в Середньовіччі важко подобатися Господові» [7, с. 136]. З поширенням аскетичного руху «радість плоті» вважалась отрутою, яка, за твердженням цистерціанця Гелінанда