У добу ж Відродження відбулися кардинальні трансформації у системі ціннісних орієнтацій людини, потужним інтенсифікатором яких, на думку вітчизняної дослідниці в галузі ренесансознавства Н. Торкут, стало ставлення до неї як до «найвищої цінності земного життя» [13, с. 35-44]. Звеличення людської особистості, у свою чергу, сприяло подоланню візії тіла як вмістилища гріха. Тепер могилою вже вважалось тіло, від якого не було ніякої користі, адже воно не піддавалось поклику природи.

Яскравим прикладом цьому можуть служити дії та промова епічної героїні поеми В. Шекспіра «Венера і Адоніс». Виголошуючи аргументи проти заборони статевих відносин, богиня озброїлась ідеєю реабілітації дітородної функції як блага для ренесансного індивіда. Вона прагне довести, що тільки через поновлення роду він зможе затвердити себе у майбутньому, а доцільна краса й еротичні практики виступатимуть в цьому необхідними передумовами:

Upon the earth's increase why shouldst thou feed, Unless the earth with thy increase be fed? By law of nature thou art bound to breed, That thine may live when thou thyself art dead ; And so, in spite of death, thou dost survive, In that thy likeness still is left alive [12, с. 731].

Ростеш, годуєшся з землі приплоду, То дай же ти й землі свій власний плід. Себе продовжуй - так велить природа, Нехай тебе переживе твій рід.

Тоді ти й після смерті жити будеш, В подобі у своїй повік пребудеш... [16, с. 545].

Пояснюючи Адонісу, що дбання про своє потомство є покликом всього живого, Венера нагадує Діотиму - героїню платонівського діалогу «Бенкет». Ця жінка-мудрець, в якій Сократ знайшов свого вчителя, розвиває думку про сприйняття процесів «зачаття й народження як вияву безсмертного начала у смертному створінні» і доводить філософу, що кожна жива істота прагне «причаститися до таїн вічності - і тіло, і все інше» [10, 138].

Провідною темою перших сімнадцяти сонетів В. Шекспіра теж стає альтернатива: безсмертність краси у випадку «відродження» себе в своїх синах або «згасання» життя в результаті порушення одвічного закону буття [2, с. 779].

Особливо слід звернути увагу на те, що основним джерелом людської краси в добу Відродження виступало чуттєве начало, яке живило та робило повнокровним матеріально-тілесне життя [див.: 14]. Завдяки чуттєвості тіло людини зливається з природою, створюючи гармонійну єдність, і виступає уособленням природної краси. На думку Е. Фукса, «все, що дихає справжнім життям є безсмертним, неминущим. І ця безсмертність тим вище, чим більше була сума чуттєвої енергії, яка насичувала час зародження цих створінь» [15, с. 11].

Саме такою чуттєвістю наділяє В. Шекспір Венеру, кожне слово якої - це проникливий голос пристрасті. Полум'я її стихійних почуттів так і рветься крізь товщу середньовічних уявлень про тіло, які проповідує Адоніс. Її почуття, освітлені всім земним, і, разом з тим, затьмарені вже довгим очікуванням на статевий акт (що проглядається в середині поеми), майже цілком підлягають під визначення кохання, яке надає головна героїня одного з найвидатніших романів іспанського Відродження «Селестіна, або Трагікомедія про Калісто і Мелібею» («La Celestina, tragicomedia de Calisto y Melibea», кінець XV ст.): «То прихований вогонь, ніжна виразка, смачна отрута, солодка гіркота, приємна хвороба, радісна мука, солодка та жорстока рана, ласкава смерть» [5, 256].

Герой шекспірівської поеми Адоніс виступає прихильником екзальтованої «святої» любові, заперечуючи плотську радість, котра, на його думку, розтліває людську природу. Залишаючись тріумфом античної тілесної краси, він втрачає в ренесансному світі свою велич та життєвий сенс, бо йому не вистачає чуттєвої свободи, що могла б перетворити досконалу за формами та пропорціями, але холодну і бездиханну античну статую на живу людину - «вінець творіння», тобто об'єкт споглядання - на суб'єкт.

Отже, доба Відродження встановила новий кодекс краси, в якому чуттєвість та доцільність виступають основними атрибутами тілесності. Природна чуттєва краса людини та її здатність кохати структурують цілу низку художніх топосів, які знаходять реалізацію у мистецьких творіннях скульпторів, живописців, письменників. Вир пристрастей та справжній вибух еротизму незрідка спостерігаються на сторінках літературних творів ренесансних авторів. Це не тільки сприяє урізноманітненню сюжетики і розширенню тематичного діапазону в літературі доби Відродження, але й дається навзнаки у масовій свідомості: руйнуються традиційні форми етичних правил, реабілітується така риса як вміння насолоджуватися радощами земного життя, а чуттєве кохання втрачає однозначно-негативну аксіологічну забарвленість, яку воно отримало за часів Середньовіччя.ЛІТЕРАТУРА

Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму: Монографія. - К.: Факт, 2003. - 320 с.

Алексєєнко О. Сонети / Шекспір В. Твори в шести томах. Том 6. Тімон Афінський; Перикл, цар Тірський; Цимбелін; Зимова казка; Буря; Генріх VIII; Венера і Адоніс; Лукреція; Сонети; Скарги закоханої; Пристрасний пілігрим; Пісні для музики; Фенікс і голубка / Перекл. з англ.; післямови О. Алексєєнко та Д. Наливайка. - К.: Дніпро, 1986. - 838 с., іл.

Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії: Підручник. - К.: Либідь, 2001. - 408 с.

Виппер Б.Р. Итальянский Ренессанс. Курс лекций по истории изобразительного искусства и архитектуры. - М.: Искусство,

1977. - Т. 1. - 223