Коли пильніше приглянутися до вірша Зої Жук, то помітимо, що читач також має справу з емблемою барокового типу. На це вказує дієприслівник «дивлячись» у назві вірша (до речі, розлога назва з дев' яти слів - теж яскрава риса барокової поетики). Щоправда, емблема ніби перебуває поза текстом і поза буденним простором існування авторки, «за вікном авдиторії». Таким чином, постать Сковороди (й запропонована ним філософська система, невіддільна від мислителя) зрима, але недосяжна (за вікном), містить у собі прихований таємний сенс, який і прагне розкрити поетеса в тексті вірша.

Емблема під назвою «Сковорода» відчитується Зоєю Жук як подорожній. Тут проглядає алюзія на «Розмову п' яти подорожніх про істинне щастя в житті» та на біблійне уявлення про те, що людина на землі лише шукає власний дім, однак не знаходить, бо дім її на небі. Приміром, у посланні до Євреїв 13:14 написано, що «ми не маємо тут постійного міста, а майбутнього шукаєм» [3, с. 281-282]. Зауважимо, що Григорій Сковорода не будь-який подорожній, а простий. Простота вступає в антитезу до вельможності та шляхетності (те, що сам філософ іменував знатністю), пишності (себто пихи, зарозумілості, гордості) та заможності (багатства) - рис, які властиві юрбі. Сучасність Григорія Сковороди (як і сучасність авторки вірша, отже й наша з вами) характеризувалася цими сильцями.

Філософ понад знатність ставив здатність людини до певної праці, а понад шляхетність походження - шляхетність душі й внутрішню порядність. Усіляко виступав Г. Сковорода і проти гордості, оскільки тлумачив її згідно Біблії як гріх супроти Бога. Адже все благо, що людина має в житті вона одержує від Бога, отже, не повинна пишатися ним так, наче це її особисте досягнення, але, радше, дякувати Богові за дарунок. Таке розуміння перебуває у цілковитій згоді зі Святим Письмом, зокрема посланнями апостола Павла до Коринтян: 1 Корин. 4:7, 1 Корин. 15:10 [3, с. 210, 220], 2 Корин. 3:5,6 [3, с. 225].

Людина чистого серця з погляду цього світу є бідною, бо всіляко уникає бенкетування на святі життя, обмежує себе. Але з погляду вічності вона багата, бо осягнула своє щастя й душевний мир, її внутрішня гармонія не залежить від обставин.

Зоя Жук тлумачить емблему «Сковорода» в координатах сакрального простору, апелюючи до молитви «Отче наш». Оте прохання хліба - то не стільки свідчення уникання надміру, скільки, думається, свідчення довіри Богові, єдності з ним, вдячності за сьогоднішній день і те, що людині дарується нині. «Вдячність є твердь і здоров'я серця, що приймає все на добро і укріплення», - писав Григорій Сковорода у притчі «Вдячний Еродій» [5, с. 107]. Іншою гранню сакрального простору виступає творчість людська (як відбиток творчості Бога, на образ якого створено людину). Знаком цієї творчості виступає сопілка. В античній філософії та міфології, ідеї яких переосмислювалися українським Сократом, музика тлумачилася як сила, здатна гармонізувати світ («музика сфер» Піфагора), повертати людську душу до життя (міф «Орфей і Евридіка»). В українському фольклорі гра на сопілці викриває нечестивих і відкриває приховану правду (наприклад, у «Казці про калинову сопілку»). Саме подібне прилучення до сакруму приносить гармонію в серце. Серце ж у трактуванні філософа - це серцевина людської особистості, внутрішня людина. Коли поетеса підсумовує, що «в серці - світ увесь», то можна розуміти, що справжня людина - людина внутрішня, порухи душі. Пригадавши, що в категоріях Сковороди світ постає триєдиним - Всесвіт (макрокосм), світ символів (Біблія), людина (мікрокосм), - можна твердити, що в людське серце може ввібратися світ символів, а за його посередництвом і Всесвіт, який прийде в гармонію зі світом окремої людини.

Отже, Григорія Сковороду сміливо можна вважати емблемою часу, в якому найвищою цінністю є людська душа, її чистота та порядність. Подібний час в історії людської цивілізації належав як до минулого (міф про Золотий вік), так і до майбутнього (життя у раю чи в Божому Царстві після другого пришестя Ісуса Христа на землю), але ніколи - до сучасності. Григорій Сковорода, розглядаючи у своїй філософії проблему часу (як координат людського існування) та вічності (як координат існування Бога), стверджував, що людина спроможна досягнути гармонії духовного та матеріального «тут-і-тепер». Для цього треба жити на цій землі за законами вічності, що дасть змогу проявитися Царству Божому «всередині нас». Внаслідок повного накладання координат відбувається примирення минущого та вічного. Потреба сердечного спокою - це потреба людини будь-якого часу, ось чому постать Григорія Сковороди незмінно привертає до себе увагу, залишаючись до кінця непізнаною, як епоха, яка її народила.

Вірш, присвячений постаті Григорія Сковороди, не єдиний, витриманий Зоєю Жук у дусі барокової поетики й пронизаний ремінісценціями з творчості філософа. До таких