Наприклад, Павло Русин із Кросна у вірші «Прихід зими» наголошує на швидкоплинності людського життя (лексеми «поки, поспішним, невдовзі, кваплива»), закликаючи користати з відведеного часу:

З часу свого користай, коли можна ще, поки нам у щасті

Сприяє доля, - слухай серця голос.

Ось уже й старість бридка, шкутильгаючи, йде

поспішним кроком,

Невдовзі і смерть кваплива нас настигне [7, с. 453].

Час сприймається поетом у вимірі індивідуального людського життя, звідси й присвійний займенник «свого». У вірші того ж автора «Похвала поезії» час отримує виразно негативну конотацію з семантикою руйнування:

Що ж бо є тривким на зрадливім світі? Хутко смерть бліда кожен плід стинає. Вперто час гризький і руйнує, й точить Все довкола себе [7, с. 445].

У вірші Даміана Наливайка «Прозьба чителникова о час» час не тільки дорогий, неоціненний, а й позичений мовцеві досить скупо. До того ж, час швидкоплинний, а спинити його неможливо:

Часе дорогій, часе непереплачоный, назбыть скупою вагою мнШузычоный, БыстрШй над морскій корабль живот мой провадиш, нігде для спочиненья з нами не завадиш [7, с. 516].

Розуміння часу як позики Бога людині маємо й у вірші Лазаря Барановича «Про час для всього - доброго, злого». Позику потрібно буде повертати, але не весь час можна повернути Богові, а тільки той, що не розтрачений марно, той, який провели з думкою про Бога і власну душу. Бо такий час стає запорукою доброї вічності.

Є час для всього, мудрі так казали, Котрі на світі добре все пізнали. Час народитись, смертний час чатує, Бог забере в нас, бог нас обдарує. ... Тобі як, Боже, час ми повертаєм - Час не марнуєм, а про себе дбаєм. Час цей зверни на добру вічність, Боже, Поки нам вічність думку не тривожить

[8, с. 297-298].

Таким чином, смерть стинає кожен плід, але не кожен плід гине зі смертю людини. Повертаючи Богові те, що Йому належить, людина здійснює шлях по вертикалі, тим самим повертаючись до Бога. Час у поетів сімнадцятого століття не постає однозначно негативним, бо плід духовний бачиться їм незнищенним. Завдяки цьому виникає аналогія людських плодів і плодів природи, особлива похвала належить літу як порі збирання врожаю, хоча кожен період часу (який тлумачиться як неоднорідний) вартий хвали, бо є творінням Божим, як це видно із вірша Климентія Зіновіїва «О временах літніх і

зимніх»:

Бог-Господь сотворив нам времена і літа, котрії будуть тривати до кончини світа.

часи теж всякії од нього створенні,

Но найпаче літнії од всіх ухваленні [8, с. 357].

Сприйняття часу як явища неоднозначного спостерігаємо й у творчості Софронія Почаського. Автор розглядає час у стосунку не до окремої особистості, а до суспільства. Приміром, у першому вірші «Парнасу», присвяченому Кліо, поет пише, що «давніх віков одмінний час трудне завитий» [8, с. 250]. Минуле бачиться часом важким для розуміння, оскільки воно відмінне від поетової сучасності. Іншим бачиться й час астрономічний, що визначає утворення й рух планет (див. згадку про «вдячних годин одміну», «часи не єднакі» у заключному вірші того ж «Парнасу» під назвою «Аполло» [8, с. 357]).

Неоднозначність часу, бажання наголосити на різних його ознаках спричиняє пошук відповідних символів на позначення часу. Оскільки культура Бароко - сакральний універсум, то основою символізації часу найчастіше виступають тексти Святого Письма. Так, коли Касіян Сакович укладав «Вірші на жалосний погріб...» [8, с. 224], то звернувся до уявлення, що людина минає, як сон, як трава, як тінь. Порівняй ці образи з текстом Псалмів 90:5, 39:7 [3, с. 671, 640].

Іоанн Величковський у вірші «Сонце, час» наголошує на тому, що час спинити неможливо:

Прудко єст сонце, але прудкий час немало, Час ніколи, а сонце колись юж стояло [8, с. 313].

Найпоширенішим і, на перший погляд, найпростішим символом часу є годинник. Плинність часу чудово обігрується за допомогою нерівноскла- дового вірша та багатозначності слова минути (хвилини; пройти мимо, завершитися) у вірші Іоанна Величковського з книжечки «Зегар з полузегарком» [8, с. 320-321], а нестримність часу й смертність людини зримо відображено у вірші «На образ старця з клепсидрою» того ж автора [8, с. 313].

В останньому вірші використовується принципи емблематичної поезії. Такі принципи використовує й Зоя Жук у вірші «Дивлячись на годинник». Подаючи коротку вказівку на образ дійсності, як це робилося бароковими авторами в першому типі епіграм, поетеса «обмежується тільки на розвинення образу, не даючи його «викладу», інтерпретації» [10, с. 198-201]. Уже в зачині вірша виникає протиставлення конечного часу та вічності. Зауважмо, що час постає плинним, і водночас, спрямованим до вічності, яка визначається через безмежжя спогаду/забуття:

Час плине лине

в безмежжя пам 'яті (чи забуття) [1, с. 15].

Надалі нерозривна єдність вічності й часу демонструється на прикладі людського життя, до того ж вічність (персоніфікована в коханні та ніжності) породжує час, зароджуючи нове життя:

Серця биття, серцебиття - Природний годинник, Що виник зі мною в лоні

вічної закоханості

вічної ночі ніжності [1, с. 15].

Зоя Жук не тільки вибудовує аналогію механічний годинник - природний годинник, а й актуалізує через другу складову цієї аналогії один із ключових символів - серце. Як