для наукової фантастики і фентезі: «Довідник із наукової фантастики: написання уявної прози» Ліон Спранг де Камп (1953); «Написання наукової фантастики, що добре продається» Гарві Л. Білкера (1982); «Написання фантастики» Кріс- тофера Еванса (1988); «Як писати наукову фантастику і фентезі» Орсона Скотта Карда (1990); «Мистецтво написання наукової фантастики, що добре продається» Бена Бова (1994); «Переконати небеса: створення науково-фантастичного роману» Меліси Скотт (1997); «Написання наукової фантастики і фентезі» Кроуфорда Кіліана (1998); «Наука про написання наукової фантастики» Джеймса Е. Ганн (2000); «Майстерня для автора наукової фантастики: вступ до механіки прози» Баррі Б. Лонг'єара (2002); «Повне керівництво з написання наукової фантастики. Том 1. Перший контакт» Девіда Е. Ло (2007); «Чарівні світи: як писати наукову фантастику і фентезі» Девіда Джерролда;

для різних жанрів: «Як писати вестерни» Метта Брауна (1988); «Як написати дитячу книжку і надрукувати її» Барбари Сьюлінг (2004); «Секрети написання популярної белетристики: як написати і продати містику, наукову фантастику, фентезі, вестерни, сповіді, бойовик / пригодницький роман, романс і горор»; «Як писати і продавати жанрову прозу: романс, містика, пригоди, жахи» Нори Л. Фрезьєр-деЛоу (1994); «Як писати жахливі історії, фентезі і наукову фантастику» Джеррі Н. Вільямсона (1987).

Проаналізувавши назви такого роду видань, можна дійти певних висновків. Насамперед ці книжки мають суто практичне, прикладне спрямування, вони демонструють технологічний підхід до створення літературного тексту: у назвах домінують вислови на кшталт «як написати...». Видання цього роду покликані навчити початківців ремеслу письменника - звідси в заголовках «посібник», «керівництво», «самовчитель», «довідник». Їх автори переконані, що навчити ремеслу можна кожного, адже книжки адресовані не фаховим письменникам, а й любителям - звідси їх вихід у серіях «для чайників», «для ідіотів». Кожного дилетанта слід переконати у спроможності стати справжнім письменником і створити потрібний твір - звідси «ви можете...», «створіть власний роман». Впадає у вічі орієнтація таких видань на ринок: у назвах звучить не просто «як написати», але «як продати» (опублікувати, знайти видавця, зробити жанр прибутковим). Часом такі порадники є авторськими, їх створюють письменники, успішні в тому чи іншому жанрі, чиє літературне ім'я міцно прив'язане до нього - тоді воно виноситься в заголовок. Так підтримується традиція - жанрові закони передаються від одного покоління авторів до іншого, від профі до новачків.

Більшість порадників для авторів однотипна за будовою. Спочатку автор з'ясовує засади жанру, окреслює його адресацію певній групі читачів - може подаватися узагальнений портрет читача/ читачки якогось жанру. Далі називаються жанрові різновиди, подається їх стисла характеристика, приклади творів. Професійні письменники дають поради, як організувати робочий процес, де брати ідеї, в якому порядку братися до роботи. Жанрова формула розкладається на частини: як правило, описується майстерність побудови сюжету, харак- теротворення, написання діалогів, створення описів, які передають фон (обстановку). Можуть бути й розділи, специфічні для певних жанрів: так, у керівництвах із написання романсів обов'язково присутня глава про шляхи зображення почуттів та сексуальних сцен, у фантастиці - відповідно, про способи створення уявного світу.

Більшість порадників орієнтують автора- початківця на книжковому ринку. Тому в завершальних розділах або додатках подаються рекомендації щодо оформлення рукопису, написання синопсису роману, листа-пропозиції до видавництва, включно зі зразками. Як правило, порадники містять переліки видавництв, які спеціалізуються на певному жанрі, творчих галузевих письменницьких спілок, часописів, веб-сайтів тощо.

Як само видання цього типу утверджують і відтворюють жанрову формулу? Це робиться різними шляхами.

Насамперед, у кожному «жанровому» пораднику дається просте, зрозуміле й досить прямолінійне визначення жанру. Так, у книзі «Написання романсу: як змайструвати роман, який добре продається» Лі Майклс в одному з початкових розділів «Що таке любовний роман?» авторка проводить чітку межу між романсом і романом, у якому є історія кохання: важливо, яка з історій домінує. «У романсі центральна сюжетна лінія - це розвиток стосунків між чоловіком і жінкою. Всі інші події в сюжеті, якими б важливими вони не були, є другорядними стосовно теми стосунків... На противагу цьому, в інших романах із романтичними елементами любовна історія не перебуває в центрі уваги» [10, с. 2]. Лі Майклс пропонує уявний експеримент: треба «вийняти» історію кохання із сюжету. Якщо решта подій не матимуть смислу і не складатимуться в послідовну історію, то це романс. Якщо ж і без любовної історії сюжет не втрачає значення, то це інший жанр.

Професійні письменники орієнтують початківців на «свого» читача. Подається його узагальнений портрет. Наприклад, Кетрін Леніган у книзі «Як написати Великий Американський Романс» описує жінку - читачку любовних романів. Вона віддана жанру, витрачає на читання багато часу і грошей. Вона розумна, має непогану освіту, щаслива у шлюбі чи у тривалих стосунках. Вона читає задля розваги. Вона активна у житті, цікавиться життям своїх дітей. Половина читачок робить успішну кар'єру. Не слід уявляти її такою домашньою квочкою, яка сидить удома, поглинаючи М&Мє і занурившись у романчик [9, ІХ]. Кетрін Леніган згадує і про чоловіків, які потай читають романси, особливо ті,