І коли впадуть гори андесіти, у повільному зсуві улоговини, що чатує нас і оберігає, ви побачите, як, всмоктуючись у чорну вихрову вирву - смерч сміття, - зникає самісінька наша долина**. Пустеля, втомлена від наруги міст; втомлена від людської рослинності, яка урбанізує, де проходить, пил, притиснений до землі; втомлена від столітніх очікувань, вона тут: швиргає об витончені камінні квіти, об житла і вулиці, об сади і башти, фатальною кіннотою Атили, легким диким військом

минулих поколінь» [1, с. 118]. Однак вже у «Палінодії пилу», іншому есе, написаному у 1940 році, коли Рейєс остаточно повертається до Мексики після двадцяти семи років, проведених у добровільному екзилі та на дипломатичних службах закордоном, письменник знову звертається до теми національного пейзажу, підмальовуючи картину у більш похмурі кольори: його топофілія поступається місцем ностальгійній топофобії.

Щоб скоротити виклад й унаочнити результати порівняння боланівського романа «Амулет» і двох вищезгаданих текстів Рейєса, наведемо уривки з них у вигляді таблиці.

Роберто Боланьо Амулет

Я приїхала до Мехіко, коли ще був живий Леон Феліпе, яка колосальність, яка міць природи *, а Леон Феліпе помер у 1968-му. Я приїхала до Мехіко, коли ще жив Педро Гарф'яс, яка велика людина, яким він був меланхолійним *, а дон Педро помер у 1967-му, отже я мала приїхати до 1967-го. Припустімо тому, що я приїхала до Мехіко у 1965-му.

Остаточно, я вважаю, що приїхала у 1965-му (хоча, можливо, я помиляюся, адже ми майже завжди помиляємося) і часто навідувалася до цих універсальних іспанців *, щодня, година за годиною, з пристрастю поетки і необмеженою відданістю англійської медсестри і молодшої сестри, яка запопадає перед своїми старшими братами, блукаючими, як і я, хоча характер їхнього переселення був таки відмінний від мого, мене ніхто не виганяв з Монтевідео [4, с. 4].

Я пам'ятаю цю демонстрацію, можливо, що вона була першою у Латинській Америці з приводу падіння Альєнде. Там я побачила деякі обличчя, відомі з 68-го і побачила декого з неодмінних факультетських, але більше всіх було щедрої мексиканської молоді. Але я також побачила ще дещо: я побачила дзеркало і просунула голову всередину дзеркала, і побачила величезну і безлюдну долину, і вид долини наповнив мені очі слізьми **, між інших причин, через те, що тими днями я не припиняла ревіти через найнезначніші питання. Долина, яку я побачила, не була незначним питанням. Я не знаю, чи була це долина щастя чи долина недолі**. Але я побачила її, а тоді я побачила саму себе, замкнену в жіночій вбиральні, і пригадала, що там мені снилася ця сама долина і що, прокинувшись від цього сну чи кошмару, я розплакалася чи, можливо, це сльози мене і розбудили. І цього вересня 1973-го з'являвся сон вересня 1968-го, і це точно щось значило, такі речі не трапляються випадково, ніхто не виходить неушкодженим з таких зчеплень, чи підмін, чи розподілу випадку, можливо, Артуріто вже мертвий, подумала я, можливо, ця самотня долина є втіленням долини смерті, оскільки смерть - це посох Латинської Америки, а Латинська Америка не може йти без свого посоху *** [4, с. 25].

І Ремедіос Варо* дивиться на мене усміхнена, а потім розвертається, повертається до мене спиною і протягом якоїсь миті вивчає картину, але не знявши і не відслонивши спідницю, яка оберігає її від нескромних поглядів. Це остання, - каже вона. Чи, можливо, вона каже передостання. Луна від її слів відскакує від кахлів, вихоплених місяцем, і так легко сплутати останній з передостаннім. Ох, усі картини Ремедіос Варо о цій годині войовничого безсоння проносяться як сльози, пролиті місяцем чи моїми блакитними очима. І так, відверто кажучи, важко зосередитися на деталях чи ясно відрізнити слово останній від слова передостанній. І тоді Ремедіос Варо підіймає спідницю гігантки * і я можу побачити величезну долину, долину, побачену з найвищої гори, зелено-буру долину, і самий лише вигляд цього пейзажу викликає в мене занепокоєння **, бо я знаю, так само, як знаю, що у будинку є ще хтось, що те, що показує мені художниця, це преамбула, декорації, на тлі яких розгортатиметься сцена, яка позначить мене вогнем, чи ні, вогнем ні, ніщо не позначить мене вогнем на цих висотах**...

Я знаю, що цей пейзаж, ця величезна долина, злегка схожа на ренесансне тло, чекає. Але чого вона чекає?** [4, с. 36] сірих і жовтих копитів (в оригіналі «рейипай»). Помста і помста пилу. Плането, приречена на пустелю, мусульманська хвиля пилового вихору готується стерти твої сліди *** [3, с. 62].

Земний Одісей, розітнений рубцями, курить на ній [лаві, прим. О.Н.] свою згубну філософію. Наляканий Стівенсон зізнається одного разу, що будь-яка матерія викликає пилове забруднення, що все