Ауксиліо, казали мені, досить вже снувати квартирою, облиш у спокої ці папери, жінко, бо пил завжди уживався з літературою. І я стояла, і дивилася на них, і думала, які вони праві, пил завжди і література завжди, і оскільки я тоді шукала відтінки, я уявляла собі напрочуд гарні і сумні ситуації, я уявляла нерухомі книжки на полицях і уявляла світовий пил, який все входив і входив до бібліотек, повільно, настирливо, безупинно, і тоді я розуміла, що книги - легка здобич пилу (я це розуміла, але відмовлялася прийняти), я бачила шквали пилу, хмари пилу, які матеріалізувалися у пампі, що існувала вглибині моєї пам'яті, і хмари просувалися, аж поки не доходили до ДФ, хмари з-над моєї особливої пампи, яка була пампою усіх, хоча багато людей відмовлялися бачити її, і тоді все вкривалося пилюкою***, книжки, які я прочитала, і книжки, які я думала почитати, і тут уже нічого було робити, скільки б не бралася я до віника чи ганчірки, пил не збирався йти ніколи, бо цей пил був складовою частиною книг, і там, по-своєму, вони жили, або наслідували щось схоже до життя [4, с. 5].

Але як вони можуть мене супроводжувати? - питаю я себе. Вони висять наді мною? Висять над моєю головою? Книжки і статуетки, які я потроху розгублювала, перетворилися на повітря ДФ? Перетворилися на попіл, який облітає це місто з півночі на південь і зі сходу на захід? Можливо. Глупа ніч душі просувається вулицями ДФ, стираючи все, уже ледь чутно пісні, тут, де раніше все було піснею. Хмара пилу стирає на порох усе. Спочатку поетів, потім кохання, а потім, коли здається, що вона наситилася і запропастилася, хмара повертається і оселяється у найвищий високості твого міста, або твого розуму *** і каже тобі загадковими жестами, щоб ти і не думав поворухнутися [4, с. 7].

Потім я почитала Педро Гарф'яса. Потім я заснула. Потім я почала дивитися у шибку, і побачила дуже високі хмари, і подумала про картини Доктора Атля і про найпрозоріший край *** [4, с. 57].Примітки: Напівжирним курсивом виділені суголосні місця в обох авторів, при цьому:

позначені* нагадують про європейську, зокрема іспанську присутність у культурному виробництві Мексики;

позначені** обігрують подвійну природу долини Анагуак, яка водночас є улоговиною і плоскогір'ям, переводячи ці природні характеристики до реєстру онтологічних й етичних категорій верх-низ;

позначені*** протиставляють традиційній «прозорості» повітря таке природне явище як пилова буря, випадки яких почастішали з погіршенням екологічної ситуації у всьому світі, при цьому пил теж отримує культурно-філософське і метафізичне потрактування: оскільки раніше пилові бурі були найбільш характерні саме для Азії, то зринає сарм'єнтівська парадигма варварство-цивілізація (причому у Боланьо іронічно обігрується, оскільки пил насувається саме з пампи), а далі «прозорість» зближується з метафізичною категорією небуття.Зауважимо, що іншим творцем національного пейзажу у Мексиці був художник-авангардист Херардо Мурильйо, відомий як Доктор Атль. Саме на нього часто вказує Боланьо у романі як на джерело своєї образності, експліцитно назвавши Рейєса лише один раз і то побіжно. На нашу думку, це пов'язано, по-перше, з бажанням свідомої само- ідентифікації з митцем, чия просторова чутливість близька Боланьо, прискіпливій роботі над формальними нововведеннями, які дозволили б відобразити її. Так, Херардо Мурильйо, як і Боланьо, уявляв витоки своєї творчості у мандрах, русі: «Я не народився художником. Але народився подорожнім. І хода привела мене до любові до природи і бажання відобразити її» [6, с. 128]. Тобто йдеться саме про активну роль тіла, його переміщень: «Я ніколи не виходжу «шукати пейзаж»: я завжди дозволяю, щоб пейзаж знайшов мене, несамовито накинувся на мою чуттєвість» [6, с. 130]. Як наслідок, пейзаж перестає бути предметом і тлом для споглядання і роздумів, у Доктора Атля пейзаж стає рухливим і набирає агресивних форм [6, с. 130]. По-друге, в «Амулеті» Боланьо увесь час вживає два ключові слова: «пил» і «прозорий», причому вони отримують виразне метафізичне звучання, стають ключем до розуміння проблематики роману. Коли Ауксиліо марить у жіночій вбиральні в УНАМі (Національному автономному університеті Мексики), вона уявляє себе у «холодному краї помножених Попокатепетлів й Іштаксігуатлів» [4, с. 54], де і розгортається основний метафоричний і символічний план роману. У романі «Амулет» Боланьо вдається значно видозмінити екологічний дискурс навколо мексиканської столиці.

Починаючи від XVI ст. і до другої половини ХХ ст. міська іконографія «намагалася представити місто як закінчене ціле, острів, оточений колом гір, які позначають його межі. На картині Вільяльпандо від 1695 року, як і на інших полотнах колоніального періоду, регіональний горизонт представлений легко пізнаваним обрисом вулканів басейну Мехіко» [7]. Попокатепетль та Іштаксігуать перетворилися на іконографічні образи міста завдяки роботам Хосе Марії Веласко, а пізніше - муралістів Дієго Рівери і Луїса Коваруб'яса. Прикметно, що у Доктора Атля - який, як це відомо, в основному малював гори і вулкани - є картина під назвою «Ясний ранок, долина