Проте окрім іронії, вчувається і захоплення просвітницькою діяльністю, рейєсівською традицією, завдяки якій його прихильники поважають літературну традицію і будь-яку форму знання, наприклад, класичну метрику. З іншого боку, ситуація, яка склалася у Мехіко у 1980-х рр. з «рейєсівським заповітом», далеко не втішна. Так, коли вісцеральні реалісти відвідують поетичний гурток при Національному автономному університеті Мексики - тобто при найвагомішій навчальній інституції країни - і Гарсіа Мадеро скаржиться їм, що їхній вчитель не знає, що таке ріспето, вони привселюдно визнають і своє невігластво у цьому питанні. Але на відміну від вчителя Аламо і гуртківців, вони цим не хизуються: «моє зауваження здалося їм доречним, про що вони й заявили; один з них запитав, скільки мені років і я сказав, що сімнадцять і спробував ще раз пояснити, що таке ріспето; Аламо був червоний від люті; члени гуртка звинуватили мене у педантизмі (один сказав, що я академічний); вісцеральні реалісти мене захистили; розпалившись, я запитав Аламо й гуртківців загалом, чи знали вони принаймі, що таке нікаркій (вірш, схожий на фалекійський) або тетраптих. І ніхто не зумів відповісти» [9, с. 8]. Підтверджує це й інший епізод, цього разу у третій частині роману, коли Белано, Ліма і Мадеро, втікаючи від переслідувань сутенера Лупе, відправляються у штат Сонора на пошуки Сесареи Тінахеро, а Гарсіа Мадеро знову розважає усіх визначеннями різних віршованих форм. Артуро Белано з сумом зізнається, що не знає, що таке зехель (форма іспано-арабської поезії) [9, с. 588]. У вісцеральних реалістів навіть вистачає мужності визнати, що єдиний мексиканський поет, який знає усі ці речі - Октавіо Пас, «наш великий ворог» [9, с. 6], висновує Гарсіа Мадеро після першого знайомства з Белано та Лімою.

По-друге, якщо прикметною є повага до будь- якої форми знання - адже Мадеро зізнається, що просто вивчив напам'ять усі ці визначення разом з прикладами, - то особливо цінується поетичне знання, коли річ оживає, актуалізується. Діяльність самого Рейєса, багато разів звинуваченого у недостатній обізнаності з античними студіями, у простому засвоєнні, а то і викривленні історико- культурного контексту античності, дає свої плоди. Досить патетичною - і в поетиці Боланьо це слово не матиме негативної конотації - є сцена, коли зі скупих, механічно засвоєних фактів з підручника історії, поступово проступає, народжується поетична близькість Мадеро і молодого Горація.

Загалом Горацій багато разів згадується у романі, але вжиток цього імені дуже різний. Спочатку згадується вулиця Горація: тут особове ім'я повністю стирається, перетворюючись на загальне, потім це «безсмертний Горацій», якого цитує якийсь псевдовчений адвокат-поет. Алькеєва строфа є одним з небагатьох понять добре відомих Лімі і Белано, при цьому обидва знають, що саме Горацій вперше ввів його у латинську поезію. Але всі ці вжитки відсилають лише до «мертвого класика». Далі у гру вступає інтертекст і поезія: Белано проводить паралель між Орасіо Геррою й Октавіо Пасом, він зазначає, що «цей чувак» (професор УНАМу) є «точною копією, але в мініатюрі» [9, с. 601] Октавіо Паса. На поверхні антиномія Герра-Пас (іспанською мовою «війна» і «мир» відповідно), але окрім того, Белано питає Мадеро, чи не жив Горацій у часи Октавіана Августа Цезаря. Цього разу ерудиція підводить Мадеро, але повертаючись до цього питання знову і знову, він раптом пригадує історичні факти: Горацій виступав проти Цезаря за відновлення Республіки і підтримав Брута і Касія у битві при Філіппах. Саме тоді і відбувається згадана поетична актуалізація, коли Горацій звільняється від тягаря канону і постає майже однолітком Мадеро, близьким і зрозумілим:

Чортівня, ніби не приймав ЛСД, а побачив Горація у Філіппах, двадцятичотирьохрічного, лише трохи старшого за Белано і Ліму, лише на сім років старшого за мене, і пройдисвіт Горацій, який дивився вдалину, розвертається, без попередження, і дивиться на мене! Привіт, Гарсіа Мадеро, - казав він латиною, хоча я в дідька не розумів латину, - я Горацій, народжений у Венеції у 66році до н. е, син вільновідпущеника, найніжнішого батька, якого тільки можна собі побажати, записаний трибуном у військо Брута, готовий рушати у бій, у битву при Філіппах, яку ми програємо, але у якій мене змушує битися доля, і тоді одна зі стареньких торкнулася моєї руки і запитала, що привело мене до Санта Тереси [9, с. 602].

Боланьо синтезує досвід Рейєса та індіхенізму, авангарду і магічного реалізму, зводить їх докупи у своїй поетиці. У першій і третій частині «Диких детективів» його герої буквально шукають свої витоки - першу засновницю вісцерального реалізму, Сесареу Тінахеро. Але це також і пошук власної ідентичності, на що безпосередньо вказує сюжетна лінія Гарсіа Мадеро і його ініціація до дорослого життя