Важливою складовою поетики аналізованих романів є свідоме обігрування елементів літературного кітчу (так званий «ненаївний» кітч [3, с. 7]). Відтворюючи певні літературні кліше, які належать до різнорідних жанрів та епох, Пінчон вдається до їх іронічного переосмислення, що займає вагоме місце у формуванні загальної ідеологічної канви тексту. Як відзначає Лінда Гатчеон, використання іронії в творі завжди носить «контрадискурсивний» характер, адже вона має здатність «заперечувати домінантні моделі осмислення та вираження» [7, с. 49]. Природа ж кітчу така, що він дуже легко піддається пародіюванню, стає об'єктом авторської іронії. Кетрін Лагг у своєму дослідженні «Кітч: від освіти до громадської політики» вказує: «Незважаючи на свою смертоносну силу, кітч завжди був і є вразливим. Завдяки його простодушності, його дуже легко розпізнати. .. .кітч занадто легкий, занадто зручний, занадто простий. Як тільки його ідентифікують як такий, кітч не захищений від заперечення, викривлення та прямого пародіювання» [9, с. 104].

Герої романів «В.» та «Вигукується лот 49» виступають в ролях наївного реципієнта виписаного для них шаблонного детективно-пригодницького сюжету (Едіпа Маас) або ж, навпаки, активного його творця (Герберт Стенсіл). При цьому обидва тексти моделюють значний владний вплив, який стереотипні сценарії, запозичені із масової культури, справляють на діяльність суб'єкта. В обох випадках можна говорити про двопластовість кітчу: він конструюється на рівні сприйняття героя (наприклад, вставна п'єса «Трагедія кур'єра», яку дивиться Едіпа) і на рівні осмислення тексту читачем, який може або прийняти кітчеві елементи на віру (ще раз утвердивши реальність тієї влади, яка піддається іронічному нападу в тексті) або ж, розшифрувавши текстуальні коди, зрозуміти протилежну ідеологічну позицію, яку обстоює автор.

Одним із найзначніших виявів присутності кітчу в романі «Вигукується лот 49» є вставна п'єса «Трагедія кур'єра», яку на певному етапі свого квесту, випадково чи ні, вирішує подивитись Едіпа Маас і яка відіграє вирішальну роль у формуванні міфу про Трістеро у свідомості героїні. Цей вигаданий Пінчоном драматичний твір подається в романі в прозовому переказі, за пародійним тоном якого виразно вчувається голос автора, тоді як героїня, навпаки, схильна сприймати все, що відбувається на сцені, цілком серйозно. «Трагедія» має свого фіктивного автора - Річарда Ворфінгера, ім'я якого в романі з'являється на одній обкладинці з реальними драматургами ХУІ-ХУІІ століття Фордом, Вебстером і Тернером. Ця книга, на пошуки якої кидається Едіпа Маас після перегляду п' єси, є антологією якобінської трагедії помсти. Саме зразки цього жанру і стають основою для творення кітчу, адже основні риси трагедії помсти відтворюються в «Трагедії кур'єра» (назва, аналогічна «Трагедії месника» Сіріла Тернера) у гротескному та примітивізованому вигляді. Як і будь-який кітч, ця п'єса демонструє підвищену увагу до наслідування художніх засобів та традиційної структури творів жанру. В «Кур'єрській трагедії» гіперболізуються елементи жаху, властиві трагедії помсти - вбивства, тортури; завдяки перебільшеному їх зображенню досягається комічний ефект: «Цілих десять хвилин натовп, перейнятий жагою помсти, продовжує калічити, душити, труїти, наносити опіки, топтати ногами, осліплювати і взагалі всіляко знущатись над Паскале, в той час як той детально описує свої різноманітні відчуття глядачам на втіху» [12, с. 53].

Події у виставі дублюють ті вказівки на існування Трістеро, які Едіпа зустрічає на своєму шляху, до того ж, саме п'єса дає ім'я цьому таємничому товариству, про діяльність якого героїня починає здогадуватися ще перед переглядом «Кур'єрської трагедії». Оскільки п'єса є своєрідним віддзеркаленням того, що відбувається в основному тексті, то читач, який усвідомлює іронічний тон автора стосовно вистави, автоматично переносить це іронічне ставлення і на квест Едіпи Маас загалом. Елементи нагнітання страху, замовчування всього, що пов' язане з Трістеро, відображають той стан, у якому впродовж свого пошуку перебуває Едіпа Маас, за умови наївного сприйняття п' єса є цілком суголосною переживанням героїні. Навіть поява представників Трістеро на сцені «в натягнутих на голову чорних шовкових панчохах» [12, с. 57] (відверто пародійний у відношенні до другосортних театральних постановок момент) не викликає у героїні ніякої реакції, крім відчуття «двозначності» та поглибленої віри в містичну систему Трістеро. Так само не впадає їй в око і затягнутість драматичної дії, адже остання дія п' єси всуціль присвячена зображенню різанини, яку протагоніст та його військо вчиняють ворогам, «густо всіявши сцену трупами» [12, с. 58]. Як іронічно зауважує компаньйон Едіпи Мецгер, п'єса розгортається, «як безкінечний мультсеріал, написаний білим віршем» [12, с. 58]. Саме надмірна увага до кривавих сцен, яку підкреслює пінчонівський кітч, видає спрямованість трагедії помсти на масового глядача (відзначимо, що в ХУІ-ХУІІ ст. театр ще не встиг стати мистецтвом для еліти). Спостерігається певна тяглість установок масової свідомості, адже як тоді, так і зараз середньостатистичний глядач отримує задоволення від драматичної постановки, насиченої кривавими деталями. Але автор підкреслює одну важливу відмінність: публіка часів Вебстера і Тернера сприймала п' єси, і зокрема трагедії помсти, як розвагу і видовище, що