Не застраховані від такого сприйняття й читачі пінчонівської прози. Тут виявляється неоднозначність ідеологічного навантаження, яке несе використання кітчу в романі. У разі наївного прочитання він ще раз утверджує ті елементи масової свідомості, які насправді прагне розвінчати. Пересічний читач, який цілком може прийняти на віру ідею існування змови серед прихильників альтернативної поштової системи (а це можливо, адже Пінчон вміло переплітає вигадку та реальні факти), сприйме «Трагедію кур'єра» як переказ реально існуючої п'єси XVII століття, яка безпосередньо вказує на діяльність Трістеро. Така можливість рецепції теж повинна братись до уваги, адже практично кожне прочитання носить риси помилковості, відхилення, отже, не існує єдино правильної інтерпретації тексту [4, с. 59]. Натомість критичний, досвідчений читач, який розуміє іронію автора в моделюванні «ненаївного» кітчу, в процесі сприйняття твору зможе долучитись до протилежної ідеологічної позиції і піддати деконструкції той владний вплив, який теорії змов та зловісна атмосфера, що їх огортає, має на свідомість людей. Тож, як спостерігаємо, кітчеві елементи у романі «Вигукується лот 49» в реальності їхньої рецепції виявляються нездатними продукувати одну ідеологію. Це пов'язано передусім з природою іронії (завжди є можливість, що вона залишиться поза розумінням читача, і це спричинить ефект, протилежний до наміру автора), але певною мірою також і з симулякричним характером кітчу та тим культурним простором, у якому він функціонує. Саме такий гіперреальний простір моделюється в романі «Вигукується лот 49», адже герої почасти не в змозі відрізнити реальність власного життя від тих сценаріїв, які їм пропонують телебачення і популярна література. Вплітання в канву тексту цілих сюжетів фільмів, стилізацій під популярні пісні, постійні згадки про комікси, мультфільми тощо дозволяють моделювати атмосферу несправжності, вигадки; до того ж, упродовж усього роману сама головна героїня змушена ламати собі голову, «а чи не розіграш це все». Навіть на позір у романі надзвичайно багато елементів «несправжнього», підробленого, найважливішим із яких є фальшиві марки Пірса Інвераріті, які мають бути продані з аукціону як лот 49. Текст майже повністю базується на нерозшифрованих знаках або несправжніх копіях, вони становлять собою одну з найпомітніших тем твору, і їх нагромадження може унеможливлювати серйозне сприйняття елементів кітчу в романі навіть середньостатистичним читачем. Звісно, такий читач не зможе розпізнати кітчеву природу тієї ж «Трагедії кур'єра», але принаймні є можливість, що і за реальний твір високої літератури її теж не сприймуть. Таким чином, «ненаївний» кітч у романі «Вигукується лот 49», що демонстративно обігрує тему пустих знаків та підробок, може мати принаймні три різні модуси рецепції: як власне «ненаївний» кітч, як проста вигадка і як справжня література. У цьому виявляється «коливання» владного потенціалу кітчу в аналізованому тексті.

Кітч у текстах Пінчона знаходить своє логічне місце у загальному дискурсі маскульту, який є важливою складовою поетики романів «В.» та «Вигукується лот 49». Як ми зазначали, автор моделює своєрідний гіперреальний простір, що формується телебаченням, популярною музикою та літературою. Персонажі романів «В.» та «Вигукується лот 49» часто виявляються неспроможними провести межу між дійсністю та симульованим життям на екрані. У зв'язку з цим спостерігається вільне взаємоперетікання медійної сфери та реального життя: герої несвідомо прагнуть втілювати сценарії популярного чтива та кіно. Маскульт у текстах Пінчона знаходить утілення на декількох рівнях, передусім у майстерному використанні автором штампів популярної літератури та елементів масової свідомості. Вони відіграють важливу роль у сюжетотворенні пінчонових творів. Зокрема, роман «В.» базується на типово детективному сюжеті - є постать детектива, якому належить розгадати таємницю (Стенсіл), є його некомпетентний компаньйон, який, втім, приєднується до детектива лише наприкінці роману і не виявляє жодного інтересу до пошуку (Бенні Профейн), є навіть злочин, хоча він відіграє у романі епізодичну роль (вбивство Порпентайна - колеги батька Стенсіла). У романі присутні риси історичного детективу, адже ті події, які намагається реконструювати Стенсіл, сталися десятиліттями раніше за 50-ті роки, протягом яких відбувається основна дія роману. Деякі критики пінчонової творчості вбачають у романі інтертексти з творами Дешила Хеммета, американського автора детективів в стилі «нуар». Зокрема, проводяться паралелі між романами «В.» та «Мальтійський сокіл»: останній міг стати джерелом мотиву «В.» [14, с. 6]. Показово, що один із героїв «В.» озвучує цю подібність квесту Стенсіла до хемметових творів: «Стенсіл не з'являвся тут вже тиждень, - повідомив Вінсом. - Він зайнятий перевіркою деяких здогадок. Все досить загадково, у дусі Дешила Хеммета» [13, с. 133]. Різниця між «В.» та типовим детективом полягає у тому, що текст Пінчона все-таки являє собою постмодерний варіант детективного роману, де канони жанру піддаються частковому переосмисленню. Квест