В «Химері» оповіді Шахразади, яка залишається у своєму часопросторі, стають джерелом натхнення для Джина - письменника з майбутнього і ще раз доводять нерозривність літературного процесу, завжди-присутність у кожному слові всього накопиченого досвіду словотворення. У романі 1987 року «Припливні сказання» Шахразада робить наступний крок - вона подорожує до американської сучасності 1980-х років. З'являючись в теперішньому героїв роману Сагаморів, вона зберігає певну долю відчуженості і врешті повертається до власного подорожування, оскільки як персонаж міфу і як позачасовий образ автора вона перебуває завжди тут і усюди, там, «де Минуле та Майбутнє зникають», у «місці під назвою Місце, Де Час Стоїть» [6, c. 207]. Відтак, Дж. Барт випробовує своїх героїв у різних часово-просторових відношеннях і навіть йде далі, змінюючи саму ситуацію розказування в одному з кращих своїх творів «Остання подорож Якогось Моряка».

Як і більшість творів Дж. Барта, роман має спіралевидну структуру - мотиви початку повторюються наприкінці, де з'ясовується, що історія- обрамлення та вміщена в неї серединна історія невідривно пов'язані одна з одною, обидві мають центром нарацію, розказування, що виходить за межі певного часопростору. Оповідь тепер вже виступає не лише передумовою життя, але й самої смерті. Читач знайомиться з новим образом Шахразади - старої жінки, яка поховала і чоловіка, і молодшого сина, і сестру Дунязаду, і навіть кількох онуків. Самотність охоплює Шахразаду, і гукає вона Руйнівника Насолод та Винищувача Спільнот (The Destroyer of Delights and Severer of Societies), інакше кажучи дідугана Смерть, який став частим гостем у домі. Але той старий завжди приходить не за нею, адже цій відомій оповідачці вже давно прийшов кінець з того часу, коли вона припинила розказувати історії за браком слухачів, коли вичерпався її колодязь історій. Руйнівник Насолод вимагає від Шахразади у останні години її життя абсолютно нової історії (virgin story) - оповідь знову стає передумовою, платнею, але тепер вже не життя, а смерті.

Оповідь також стає центром сюжетної лінії - старий письменник Симон Вільям Бехлер, який писав під псевдонімом «Бейлор», на лікарняному ліжку розповідає лікарці історію про стару Шахразаду, яка починає розповідати Смерті історію останньої подорожі Деякого Моряка, яка складається з паралельного розказування власних пригод Синдбадом Мореплавцем та Деяким Моряком, який і є втіленням та повертає читача до постаті Симона Бехлера як старого письменника, котрий залишається наодинці зі своєю оповіддю, оскільки Шахразада на цьому шляху «досягла свого наративного кінця». Чи означає це, що Шахразада-автор померла? Вона залишилася одвічним оповідачем, дала початок новій оповіді - вона пройшла ще один виток літературної спіралі.

Проблема незайманості багато обговорюється в оповіді Якогось Моряка (a virgin story about virginity), її постійно то втрачає, то повертає, за різними свідоцтвами, кохана Бей-ель-Лура Ясмін, але наприкінці історії рішення цього надзвичай важливого для арабського світу питання виявляється неістотним. Оскільки на самому початку задається подвійне значення невинності у фізичному (про незайманість) та художньому (про новизну) планах, то можна провести паралель між життям та оповіддю, через яку Дж. Барт іронічно переспівує теорію Гарольда Блума про залежність поета від своїх попередників. Інцестуальний зв'язок з батьком забезпечує і передачу традиції, і відмову від неї водночас, але при цьому письменник залишається і невинним Адамом, який відкриває для себе світ і творить нове мистецтво. Література для Барта саме існує у такій взаємозалежності минулого та майбутнього, у іноді болісному, але завжди плідному протистоянні-любові, адже і відому історію можна розповісти по новому (що не втомлюється доводити своєю творчістю письменник), головне - витримати необхідну мелодію і забезпечити задоволення від процесу розказування авторові та його читачеві: «Історія, почута вперше - це незаймана наречена, яка так приваблює нас своєю свіжістю, що ми не переймаємося її стилем. Хороша історія, розказана заново - це улюблена дружина або давня коханка, чиє мистецтво ми цінуємо, оскільки нас не відволікає новизна» [3, c. 21]. Що і повертає нас до образу ідеального автора Шахразади, у якому втілена ця амбівалентність життя-оповіді.

Любов друга - кохання між чоловіком та жінкою. Конструювання життєвого досвіду героїв Дж. Барта у процесі оповіді обов'язково відбувається через кохання або як адюльтер («Плавуча опера», «Кінець шляху»), або насильство («ПИСЬМЕНА», «Творча відпустка»), або гармонія подружнього союзу («Творча відпустка», «Припливні сказання»). Секс, еротика, взагалі фізичний акт кохання як прояву людської тілесності займає значну частину простору романів. Акт кохання відіграє важливу функцію у смислотворенні, оскільки не лише вносить елемент реалістичності (у «Творчій відпустці» зґвалтування постають метафорою американської сучасності 1980-х років) або привабливості для читача, але й ототожнюється письменником з процесом розказування, насичуючи його багатьма значеннями. Якщо в «Химері» етапи любовного акту порівнювалися з розвитком сюжету художнього твору, то в «Останній подорожі» кохання та оповідь органічно поєднані, неначе автор вже не просто віднаходить метафори для викладення свого розуміння природи художнього слова, а створює весь текст як велику метафору літературної творчості. Навіть, точніше буде казати не про метафору, а про органіку концепції життя- оповіді («It's