not the story of our life, it's our lifestory»), де розказувати - це і означає жити. Ось приклад того, як життя та оповідь перекочуються хвилями в безмежному океані текстуальності (і не лише тієї, що належить власне Дж. Барту, а й багатьом іншим, у даному разі, Т.С. Еліоту, з яким Д. Барт вступає в полеміку стосовно його ускладненості для сприйняття, що і породжує художню виснаженість, безплідність): «Без світла, з закритими очима, ми займалися коханням, більш- менш (Симон не молодий). Ми дихали довго та глибоко - то в унісон, то ні - і розповідали історії своєю шкірою: довгі історії та короткі, прості та складні, реалістичні, фантастичні, щасливі, сумні - але кожна закінчувалася не спокоєм понад всяке розуміння, але найбільш зрозумілим спокоєм на землі» [3, c. 65].
Авторство у Барта асоційовано насамперед з чоловічим началом, воно символічно виражене у тотожності звучання та написання слів pen - penis.
Дітородний орган настільки нерозривно пов'язаний із знаряддям письма, що коханка Синдбада Хайда навіть здатна читати за ним майбутнє. Лише в такому плані кохання як письма, творчості епізоди пророцтва в «Останній подорожі» перестають бути лише еротичними сценами (які цнотливо обходить критика), але залучаються до концепції життє- творчості Джона Барта. При цьому авторство вимагає також жіночого начала. Без жінки - музи, дружини, коханки, спів-авторки, читачки, рушійної сили оповіді - не відбувається жоден автор- персонаж. Так, у «Творчій відпустці» епіфанічне усвідомлення аполонійцем Фенвіком майбутнього роману, що стане поворотом до нової літератури (Turner - буквально «той, хто повертає»), забезпечене в ньому поєднанням з діонісійським началом його дружини Сюзанни: «Отже, її чоловік не антиромантик, не більше, ніж він анти-вона. Каже, в ньому є щось від Манфреда, навіть дещо від По. Та трохи С'ю Секлер, дякувати богові» [5, c. 216]. Цей симбіоз начал, симультанність двох актів - кохання та оповіді мають наслідком творчу плідність, або, як чудово показано в наступному романі «Припливні сказання», фізична фертильність зумовлена та зумовлює літературну - народження близнюків не може відбутися окремо від народження роману.
Так само і в «Останній подорожі Якогось Моряка» 50-річний письменник Бехлер, щоб віднайти себе, подолати власну творчу виснаженість, відправляється разом з коханою жінкою Джулією Мур у подорож арабським світом. Він втрачає ту, що надихає його на подорож та зв'язує з сучасністю лише для того, щоб віднайти іншу музу - дочку Синдбада Мореплавця Ясмін, завдяки якій він віднаходить своє одвічне кохання до розказування в «реальності» «Тисячі й однієї ночі». Врешті-решт, Ясмін, в свою чергу, стає його провідницею до Серендибу, який є знаком повернення від часопростору тотальної оповіді до власної сучасної авто-реальності. Шахразада, Джулія, Ясмін, сестра- близнюк, тобто, жіночі образи роману - усі вони іпостасі самої Оповіді, яка приваблює автора, манить до інших світів. Хто, як не Оповідь промовляє завершальні слова «Останньої подорожі»: «Пам'ятаєш, як це було? каже вона, знайомий незнайомець: В космічному кораблі, невагомий, готовий вийти Назовні? Ти йшов першим, ти завжди так думав, але Я була першою; Я йшла першою. Я знаю шлях. Слідуй за мною:
Два. Один.» [3, c. 573]
Визначальну роль в житті героя Бехлера відіграє час. Можемо відзначити дві іпостасі часу. Перша - це час як смерть у подобі Руйнівника Насолод та Винищувача Спільнот, яка, проте, супроводжує людину протягом усього життя, і це навертає читача до розуміння циклічності життєвого, а відтак і творчого процесу. Друга - це час як рушійна сила творчості, яка полягає у зверненні до минулого, у спогляданні процесу становлення творчої особистості. Цей дуже прустівський момент у Дж. Барта метафорично втілений в годинниках - кожний годинник ототожнюється з певним етапом в житті героя; можна також спостерігати пригоди годинників, які то губляться, то віднаходяться, то зупиняються, то розпадаються на частини- фрагменти, то збираються докупи. Але найголовніша функція годинника - вказувати напрямок руху, недарма у світі Синдбада він використовується як навігаційний пристрій. Як для М. Пруста віднаходження втраченого часу уможливлюється через рятівну, трансформуючу силу мистецтва, так і для Дж. Барта годинник перетворюється на орієнтир у безкінечному просторі історій, процесу розказування. Тому володіти та користуватись ним може лише митець, автор історій.
Отже, крізь усю творчість Джона Баріа проходить тема любові - любові до Шахразади як архетипу автора, кохання між чоловіком та жінкою як поєднання двох начал. Іншими словами, ці іпостасі любові є необхідними складовими пристрасті до слова, до мистецтва розказування, що, на жаль, часто ігнорується у дослідженнях творчості Джона Барта, а відтак і втрачається значна частина авторського послання до читача.ЛІТЕРАТУРА
Коваль М. Гра в романі і гра в роман (про творчість Джона Барта): [монографія] / Марта Романівна Коваль. - Львів: Піраміда, 2000. - 121 c.
Barth J. The Friday Book: Essays and Other Nonfiction / John Barth. - Baltimore & London: The Johns Hopkins University Press, 1997. - 286 p.
Barth J. The Last Voyage of Somebody the Sailor / John Barth. - London, Sydney: Hodder & Stoughton, 1991. - 573 p.
Barth J. Lost in the Funhouse: fiction for print, tape, live voice / John Barth. - N.Y.: Anchor Books,