УДК 821.134.2.09Пронкевич О.В.

ПАРАДОКСИ БАСКСЬКОЇ САМОСВІДОМОСТІ В РОМАНІ М. ДЕ УНАМУНО «МИР ПОСЕРЕД ВІЙНИ»

Автор статті застосовує фігуру «гегелівського парадоксу» до репрезентації баскської національної ідентичності у першому романі Мігеля де Унамуно «Мир посеред війни». Головні персонажі книги поділяються на групи, що належать до «ідентичностей миру» або до «ідентичностей війни». Концепти «війна» та «мир» символізують різні форми реакції на Іншого і виконують роль показника відкритості баскської національної ідентичності. Застосування фігури «гегелівського парадоксу» до інтерпретації твору Унамуно розкриває багаторівневий характер нарації баскської нації.

Ключові слова: парадокс, національна ідентичність, нація-нарація, історичний роман.

Автор статьи применяет фигуру «гегелевского парадокса» к репрезентации баскской национальной идентичности в первом романе Мигеля де Унамуно «Мир посреди войны». Главные персонажи книги делятся на группы, принадлежащие к «идентичности мира» или к «идентичности войны».Концепты «война» и «мир» символизируют разные формы реакции на Другого и выполняют роль показателя открытости баскской национальной идентичности. Применение фигуры «гегелевского парадокса» к интерпретации произведения Унамуно раскрывает многоуровневый характер нарации баскской нации.

Ключевые слова: парадокс, национальная идентичность, нация-нарация, исторический роман.

The author of the paper applies the figure of the «Hegelian paradox» to the representation of the Basque national identity in the first novel by Miguel de Unamuno Paz en la Guerra. All main characters in the book can be divided into groups according to their belonging to «identities of peace» and «identities of war». The concepts of «war» and «peace» symbolize different forms of reaction to the Other and become signifiers of the openness of the Basque national identity to the world. Tthe «Hegelian paradox» in Unamuno's novel reveals the multilevel character of narration of the Basque nation.

Key words: paradox, national identity, nation as narration, historical novel.Серед іспанських парадоксалістів початку ХХ ст. Унамуно був, мабуть, найпарадоксальнішим. У його творах провідну роль відіграють образи «апокрифічних філософів», наприклад, дон Фульхенсіо Ентрамбосмарес (роман «Туман»). Унамуно сам по собі має риси «апокрифічного філософа», який практикує найоригінальніші інтелектуальні й естетичні експерименти. Серед літературних парадоксів письменника найбільшою відомістю користуються жанр «nivola» («руман»), який пародіює натуралістичний роман кінця ХІХ ст., а також поділ письменників на «тих, хто відкладає яйця» (тобто довго працює над кожним елементом своїх творів, збираючи матеріал і вивчаючи середовище заздалегідь) і «тих, хто народжує живцем» (тобто пише твори без плану, «як вийде» («a lo que salga», в імпровізаційній манері). Парадоксальність проникає в інтелектуально- художній світ Унамуно настільки глибоко, що саму здатність мислити він виводить з парадоксу, а вміння мислити, на його погляд, полягає у здатності до дисоціації ідей, які розум людини за звичкою вважає поєднаними разом.

Фігура парадоксу в Унамуно стає предметом дослідження таких науковців, як Т. Мермал, Г. Навахас, П. Ослон, Д.А. Роузенберг та ін. [1, 3, 4, 5, 6, 8]. Парадокс становить модель мислення, яка є базовою для всіх інтелектуально-художніх практик мислителя й письменника. Для Унамуно парадокс - вищий рівень розуміння і підрив тотального підкорення. Вихід саме на цей рівень звільняє з полону традиційних мисленнєвих процедур. Парадокс дарує Унамуно свободу від паралізуючого традиціоналізму і догми, яку він долає. Для письменника будь-яка реальність відносна. Деякі речі можуть бути менш нереальними, ніж інші, і парадокс - це перше наближення до того, що може мати вигляд «реального». Він об'єднує протилежні члени опозиції і заперечує припущення, які обґрунтовують догми. Унамуно використовує парадокс у своїй боротьбі проти остаточних формул розв'язання діалектичних суперечностей.

Намагаючись розв'язати проблему іспанської національної ідентичності, Унамуно залишається таким самим парадоксалістом, як і в інших ідеологічно-художніх практиках. З одного боку, він прихильник і теоретик «кастеляноцентризму», щоправда ліберального, а не тоталітарного типу, в чому його звинуватив Ж.Р. Ресіна [7]. Унамуно вірить у необхідність існування єдиної Іспанії як вищої культурної сили, але не погоджується з тим, щоб ця єдність забезпечувалася терором. З другого боку, незважаючи на перехід на кастильську мову і неприйнятність для нього гасел баскського націоналізму, Унамуно протягом багатьох років пропагує і захищає баскську мову і культуру, а також культуру інших народів Іспанії. Збереження і розвиток баскської національної ідентичності він, зокрема, парадоксально бачить у використанні басками кастильської мови заради їхнього входження до глобальної культури світу [докладніше див. 9].

Національна свідомість М. де Унамуно, так само як інших письменників-модерністів, які обстоюють «кастеляноцентристський ідеал» (П. Бароха, Р. де Маесту, Р. дель Вальє-Інклан, Е. Д'Орс), внутрішньо розколота. Походження з некастильської етнічної спільноти спричиняє дефрагментацію й розхитування «кастеляноцентристського міфу». Реакцією на цей процес є перетворення «кастеляноцентристського міфу» в іспанському протофашизмі й франкізмі на тоталітарну утопію, легітимність якої забезпечується репресивними державними й культурними політиками.

Цей національний парадокс Унамуно спричинений глибинним, закоріненим на онтологічному рівні і ніколи не розв' язаним конфліктом між материнським (баскським) і батьківським началами. Материнська культура мала конкретні, живі форми, які Унамуно добре пам'ятав і любив з дитинства, але яка видавалася його діалогічно-відкритому духу завузькою. Батьківська культура - культура Порядку, Закону, Великої іспанської культурної імперії так і не набула тих форм, які б задовольнили письменника і мислителя. Початок цього конфлікту Й. Хуарісті бачить у дитинстві письменника: рано втративши