доводить, що письменник, обігруючи відтінки смислів концептів, якими він оперує, завжди намагається збільшити парадоксальне навантаження своїх текстів. Відомо, те, яке велике значення для усвідомлення справжніх рис іспанської нації має у Унамуно концепт інтраісторія. В романі «Мир посеред війни» Педро Антоніо і Хосефа Ігнасіа уособлюють потік інтраісторії, а їхній син, родина Арана і Пачіко Сабальбіде існують вже в історичному часі. Завдяки переміщенню в інтраісторичний шар образи Педро Антоніо і Хосефи Ігнасії вже не є виключно негативними репрезентантами відсталості, а й набувають символічних значень основи, яка забезпечує не тільки безперервну традицію, а й життя загалом. Хосефа Ігнасіа - не лише обмежена басконка, а й жінка, яка символізує материнське начало світу. В тому, як наратор описує ії мовчазну любов до сина, прочитується зв'язок з досвідом самого Унамуно.
Ще однією «ідентичністю миру» постає родина Арана. Вони є прихильниками «миру» не в метафізичному (як Педро Антоніо), а в буквальному смислі цього слова. Якщо, послуговуючись термінологією Г. Спенсера, родина Ітурріондо уособлює дух традиційної мілітарної цивілізації - військо селян на чолі зі священиками, то родина Арана символізує фазу індустріального суспільства. Вони пацифісти, які вірять у те, що «торгівля переможе війну і варварство [10, с. 148]». Проте їхнє розуміння «миру», в інший спосіб ніж у родини Ітурріондо, також передбачає «війну» - соціальні проблеми, які спричиняє розвиток капіталізму, урбанізм, толерантне ставлення до занепаду моралі, об'єктивно кидає виклик сільській цивілізації і примушує жителів сіл братися за зброю, аби захистити себе. В словах сільського проповідника, незважаючи на відверту реакційність останнього, є чимало справедливого. Під час меси він говорить про війну між містом і селом (тема, яка послідовно розвивається в романі й в інших контекстах): «Більбаїнці входили до селищ, - каже він, - під музику завоювання (сопс[иІ8Іа), витоптували поля і ґвалтували жінок (рієаЬап аі Ьаґо 1а Бетейега, у 1е тапоєеаЬап 1а тиіег) [10, с. 222]». Неприйнятність «миру», символізованого родиною Арана, виражається і в оцінках наратора: останній описує погляди і звичаї дон Хуана з іронією і сарказмом, оскільки не визнає духу комерції.
До «спільноти війни» належать Ігнасіо Ітурріондо і Пачіко Сабальбіде. Перший втягнутий у війну безпосередньо і навіть гине в ній. Крім того, дух соціальної «війни», розпочатої капіталізмом, захоплює і його, примушуючи залишити свою невинність у борделях. Але в основу його існування, так само як і в основу існування його батьків, покладений потяг до «миру». Його душа прагне спокою. Він пасивний, мов ті корови, яких він спостерігає у селищі. Проте повернення до стану «миру» для нього неможливе: його ідентичність розірвана, і потік історії підхоплює його, аби знищити на бойовищі.
В образі Пачіко Сабальбіде дух «війни», який стає «миром», сягає своєї кульмінації, хоча фізично і морально сам персонаж не має нічого спільного з війною. Невипадково наратор підкреслює, що у розпал бойових дій він самотньо медитує у віддаленому селищі на Кантабрійському узбережжі. Проте саме йому «доручає» автор виразити метафізику і містику «війни». Дивлячись з вершини на гірський краєвид і на море у фіналі роману,
Пачіко тлумачить світ як безперервний процес війни всього з усім: історії й інтраісторії, міста і села, чотирьох головних елементів, що утворюють універсум, - повітря, вогню, води і землі. «Мир» - це лише стани динамічної рівноваги, спричинені протидіями ворогуючих сил. Парадоксально, що через споглядання вічної ворожнечі Пачіко набуває внутрішнього спокою. Життя людства і процес формування націй є, на думку Пачіко, поодинокими випадками загальної діалектики «війни - миру» [10, с. 508].
Отже, онтологічна ситуація кожної з описаних Унамуно баскських ідентичностей визначається парадоксальним взаємоперетіканням «миру» і «війни». У жодного з персонажів роману теза й антитеза: «мир» / «війна» (у випадку з подружжям Ітурріондо і родиною Арана») або «війна» / «мир» (у випадку з Ігнасіо і Пачіко) - не перетворюється на синтез. Педро Антоніо і Хосефа Ігнасіа морально вбиті війною і наприкінці твору мовчазними страждальцями повертаються в баскське село - в те середовище, з якого вийшли, аби розчинитися остаточно в морі інтраісторії, з яким асоціюється їхнє «мирне життя». Поразка карлістів приносить перемогу родині Арана, але такий результат війни не принесе Іспанії миру ані в прямому, ані у фігуральному смислі: розвиток капіталізму, поверхневий лібералізм відіграватиме дедалі більшу роль у розпорошенні країни. Ігнасіо Ітурріондо отримує бажаний «мир» у вигляді смерті. Випадок Пачіко Сабальбіде окремий, оскільки молодик свідомо не шукає синтезу, а бачить вихід у постійному поглибленні парадоксу «війни» / «миру» - «миру»/ «війни». Й. Хуарісті вказує, що прізвище «Zabalbide» з баскської перекладається як «широкий шлях», «широке річище» («ancho camino», «ancho cauce») [2, c. 106]. «У романі «Мир посеред війни» смерть Ігнасіо у битві поблизу Соморростро символічно завершує історичний цикл традиційної Басконії і кладе скарб нації в руки Пачіко, цього скептичного інтелектуала-космополіта, який закінчить тим, що приєднається до соціалістів [2, c. 104]». З таким висновком Й. Хуарісті відносно підходів Унамуно до проблеми баскської національної ідентичності можна погодитись, а це означає, що знову Унамуно відкидає шлях закритості, а використовуючи на всю потужність потенції парадоксу, намагається запропонувати баскам, Іспанії, самому собі такий проект національного життя,