УДК 821.16.2'06Лебединцева Н.М.ЯВИЩЕ ЛІТЕРАТУРНОГО ПОКОЛІННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ КІНЦЯ ХХ СТ.

У статті обґрунтовується доцільність структурування українського літературного процесу 60-х - 90-х рр. ХХ ст. за принципом літературних (поетичних) поколінь. В основу такого поділу покладено специфічне світовідчуття, властиве художньому світу переважної більшості представників окремого покоління.

Ключові слова: літературне покоління, світовідчуття, «шістдесятники», «вісімдесятники», поезія 90-х рр.

В статье обосновывается целесообразность структурирования украинского литературного процесса 60-х - 90-х гг. ХХ в. по принципу литературных (поэтических) поколений. Основой такого разделения является специфическое мироощущение, свойственное художественному миру большинства представителей отдельного поколения.

Ключевые слова: литературное поколение, мироощущение, «шестидесятники», «восьмидесятники», поэзия 90-х гг.

In the article the relevance of structuring the literary process of the 60s-90s of the XX according to the principle of literary generations is validated. This division is based on the special world view characteristic of the arisic world of the majority of representatives of a certain generation.

Key words: literary generations, world view, «poets of the sixties», «poets of the eighties», the poetry of the nineties.Стан психологічної кризи, яка охопила українську культуру від початку 90-х років, можна вважати явищем закономірним. Адже подібною кризою завжди супроводжується непевний, пограничний час вибору між двома культурними формами, бо «коли уривається зв'язок часів, людина губиться» [14]. Як зауважив Олесь Нога, це «реальний прояв епохи залежності від свободи» [17, с. 233] як нової культурної системи координат, якою ще треба навчитися користуватись. Одним із наслідків цієї кризової ситуації в літературі стала проблема розмежування поетичної творчості 80-90-х рр. ХХ ст. за напрямами, течіями та стилями, адже на сьогодні «всіма відомими художніми засобами й прийомами рівною мірою користуються поети всіх напрямів» [16]. У такому контексті зрозумілими стають суперечки, що виникають навколо питання про способи структурування сучасного літературного процесу, зокрема, про ефективність поділу на так звані «літературні покоління»: як поділяти поетів на покоління (якщо взагалі поділяти), за яким принципом ці покоління вирізняти, які з них вважати поколіннями, а які ні, і таке інше. Осмисленню цього питання й присвячено дану статтю.

Індивідуальний світ і художній світ митця в жодному випадку не є тотожними, але вони виникають, існують і змінюються за однаковими законами - законами людської психіки. Як зауважував Е. Нойманн, «для кожного індивіда за будь-яких обставин характерно створювати для себе свідомо констельовану й штучно конструйовану картину світу», яка фактично являє собою «єдність світу, трансформованого нами самими» [18, с. 367368]. Тобто світ являє собою певну структуру лише доти, доки людина усвідомлює його таким, і розпадається на окремі хаотичні уламки разом із розпадом або зміною цього усвідомлення. Тому картина чи модель світу (реального або художнього), як результат осмислення людиною власного буття, завжди відповідає рівню розвитку її свідомості, одночасно відображуючи обставини формування цієї свідомості: «інтеграція особистості еквівалентна інтеграції світу» [18, с. 369]. Особливо яскраво ця сутність людської психіки виявляється, коли ми маємо справу з художнім світом митця, який усвідомлює себе і світ через творче осягнення буття. Що й дає можливість дослідникам розглядати історію мистецтва (і літератури зокрема) як «цілісний і логічний процес постійного самовідтворення людини як істоти духовної» [16, с. 2].

Так само, як окремий індивід, кожне покоління, зокрема й літературне, теж моделює свій неповторний варіант світосприйняття, власний художній світ, який відрізняє його від інших. Саме за такою подібністю/відмінністю світоглядних орієнтирів можна розмежовувати літературні покоління, принаймні у тих випадках, коли в літературі з'являється явище «покоління». Зокрема, в українській культурі «поколіннєве» структурування літературного процесу виникає у 60-х роках, створюючи цілу систему літературних поколінь - «шістдесятників», «сімдесятників», «вісімдесят- ників», «дев'ятдесятників» (або за іншими версіями: «дев'яностників», «дев'яностиків» тощо) та, врешті, «двотисячників». Принцип поділу літературного процесу за поколіннями, а літературних поколінь за десятиліттями, звісно, не відображає об'єктивно літературного процесу взагалі та окремих його проявів зокрема і має значно більше недоліків, ніж переваг. На сторінках української періодики це питання час від часу обговорюється, але переважно на рівні реплік та побіжних зауважень. Сучасні критики або взагалі відмовляються від «поколіннєвого поділу» як такого («У літературі існує тільки література й макулатура» - Н. Мориквас [20]), вважаючи його «ознакою розумового лінивства» (О. Гнатюк), або ж намагаються обмежити його сферою літературно-критичного дискурсу - як тимчасовий спосіб узагальнення певних літературних явищ за умов «відсутності базової шкали цінностей та критеріїв узагальнення» (Е. Соловей) чи - в окремих випадках - на позначення унікального літературного явища на зразок «втраченого покоління» (А. Дністровий) [21].

Попри те, коли йдеться про українську літературу, яка виникла протягом 70-х - 90-х рр. ХХ ст., щоразу зустрічаємося з упевненим розмежуванням її на окремі літературні покоління (особливо це стосується поезії), розбіжності в означенні яких полягають лише в назвах: поетів-«вісімдесятників» називають «метафористами», «герметичним поколінням», поетами «витісненого покоління», «поколінням тридцятилітніх» та ін.; поетів 90-х рр. характеризують як авангардистів, постмодерністів, молоде покоління, покоління «пост-епохи» (І. Старовойт) тощо. Та, незважаючи на розбіжності в означеннях і назвах, поділ окремих поетів, які увійшли до літератури в інтервалі між кінцем 60-х - початком 70-х років та першою половиною 90-х, саме за поколіннєвим принципом уже майже