Серед ознак, за якими варто відносити творчість поетів до одного чи іншого покоління, сучасні українські критики найчастіше називають такі: спільність досвіду, тобто спільне пережиття певних історичних, особливо кризових ситуацій (революція, війна, глобальна катастрофа, як, наприклад, Чорнобильська аварія); як наслідок спільного історичного досвіду - світоглядні орієнтири, наявність певної мистецької мети та спільних чи споріднених естетичних ідеалів, принципів творчості тощо; і, нарешті, «фактор поколіннєвої самосвідомості - усвідомлення самим поколінням, що воно є чимось окремим та відмінним від своїх попередників у контексті загального літературного процесу» (Л. Демська [21]). Час, який об'єднує митців у покоління, також відіграє важливе значення, але швидше з огляду на спільний історичний досвід, а не хронологічні межі. Адже часто трапляється так, що представники хронологічно молодшого покоління світоглядно належать до попереднього чи навпаки - до наступного, а ті митці, що працюють у хронологічних межах певного покоління, нічого спільного, крім хронології, з цим поколінням не мають. І тому, якщо й застосовувати до літератури поняття покоління, то лише як «метафоричне означення групи чи течії, об'єднаної ніяк не віком, але поглядами й прагненнями» [27, с. 30]. Інакше кажучи, явище покоління в літературі визначає характерне світовідчуття в найширшому розумінні цього поняття, яке включає не лише світогляд, ціннісні критерії, моральні та естетичні первини творчості, але також - і це, мабуть, найважливіше - особливу психологічну реакцію на оточуючу дійсність, що проявляється насамперед на емоційному (міфологічному) рівні світосприймання.

На сьогодні в критиці можна вирізнити декілька підходів до поділу письменників, що увійшли до української літератури протягом 70-х - 90-х років, на окремі літературні покоління. Представники першого підходу, визнаючи за «вододіл» між поколіннями Чорнобильську катастрофу, об'єднують на цій основі поетів 80-х і 90-х років як представників постколоніальної культури, натомість до «шістдесятництва» відносячи всі літературні й культурні явища, що розвивалися в умовах опозиції до офіційної влади [8]. Другий підхід, досить близький до першого, передбачає розмежування явища «шістдесятництва» та всього, що було в літературі після нього («герметизм», андеґраунд, авангард, постмодерн), вважаючи останні закономірними проявами одного літературного явища, позначеного «розривом єдиного часового плину» й «безумовною творчою свободою особистості» (В. Моренець [16]). Інші дослідники (Т. Гундорова, Н. Зборовська, І. Андрусяк, С. Процюк та ін.) вважають, що існує три окремих естетичних напрямки, які досить виразно розмежовують письменників на окремі «генерації»: «вісімдесятників-герметиків» (Київська школа поетів, метафористи середини 80-х років тощо); представників «епохи Блазня» (Ю. Андрухович), які опиняються на межі між 80-ми й 90-ми, і тому їх відносять то до 80-х, то до 90-х років («Бу-Ба-Бу», «Нова література» та ін.); і, нарешті, «перше вільне покоління», поетів 90-х років.

Проте слід зауважити, що поколіннєвий поділ сучасної літератури все ж таки тяжіє до принципу «бінарних опозицій». Так, засадничо розмежовуються покоління «вісімдесятників» і поетів 90-х рр., але невизначеною залишається позиція «бубабістів» та їх прихильників і послідовників («Пропала грамота», «ЛуГоСад», «Нова література» та ін.). Одні дослідники (Т. Гундорова, В. Моренець) відносять цих поетів до нової поетичної генерації разом із новонародженими «дев'ятдесятниками» з огляду на авангардне спрямування їхньої творчості, в центрі якої - «іронічно-саркастичний підхід до переосмислення попереднього поетичного досвіду» (Л. Стрингалюк [25]). Інші ж критики (О. Пахльовська, І. Андрусяк, Н. Зборовська) вважають карнавалізацію літератури логічним завершенням як поетичного руху 80-х, так і взагалі цілої літературної епохи, що тривала протягом ХХ ст. І в цьому випадку поезія 90-х років має свідчити про «згортання карнавалу» і початок у літературному русі процесу «переосмислення її [літератури - Н.Л.] онтологічної та естетичної парадигми» [19, с. 26].

Самі представники угруповання «Бу-Ба-Бу» означують свою творчість як «бубоніння дебіла- імбецила постчорнобильського раю земного. Бубабу - це аварія на злеті космічного корабля, вибух у домні металургійного комбінату, спущене колесо в комбайна «Нива» на безкраїх колгоспних золотих ланах» [3], і вже цим означенням (точніше, одним із багатьох подібних) декларують авангардне, епатажне спрямування своєї діяльності, ґрунтоване на попередніх культурних традиціях, в першу чергу радянських часів. Своїм головним завданням «бубабісти» обрали свідоме протиставлення себе на той час вже вихолощеній і нежиттєздатній радянській ідеології, а також зумовленій цією ідеологією свідомості пересічного українського громадянина зокрема і цілій системі традиційних культурних орієнтирів нації загалом. Більшість українських критиків (І. Фізер, Т. Гундорова, І. Старовойт, І. Бондар-Терещенко та ін.) означує літературні зрушення кінця 80-х рр. як постмодерн, визначаючи провідною рисою цього «українського» постмодернізму заперечення попереднього мистецтва, байдужість до суспільства і воління його занепаду [30], підваження родових архетипів [23], суцільне «одгетькування» всіх і всього [31] - але обов'язково з метою нового осмислення, переосмислення, відновлення зв'язку з традицією, культурою, минулим на якісно новому рівні. І. Андрусяк, представник поетичного покоління 90-х, з'ясовуючи сутність двох поетичних явищ - карнавального (авангардного, постмодерного) дійства «Бу-Ба-Бу» і призначення тих, «хто йдуть за ними», зауважив, що останні «замість перегорілих від перепадів постмодерністського струму жарівок засвічують ті, чий вольфрам зумів витримати шокову енергію санітарів. Вони творять красу на руїнах краси» [1, с. 8]. В. Моренець бачить специфіку молодої поезії в «рішучому вивільненні поетичної свідомості з-під тиранічної влади історичного детермінізму», внаслідок чого відбувається «гнівне, веселе, іронічно-саркастичне прощання з однією історією» і,