Тобто, як бачимо, дослідники наголошують на очисній, «санаційній» функції «бубабістського грейдеру» (І. Андрусяк), покликаного, так би мовити, розчистити культурний простір для наступного його відбудовування. І таке призначення молодої поезії кінця 80-х років, насамперед угруповання «Бу-Ба-Бу», зумовлює її позицію між двома літературними поколіннями. Вони завершують собою певну літературну епоху, духовно належачи саме їй, і водночас започатковують новий літературний дискурс, що має реалізуватися в майбутньому. Але, все ж таки, світовідчуття 80-х років, попри численні відмінності, вирізняє характерна «духовна цілісність із притаманною їй певністю власного покликання в цьому розбурханому, такому суперечливому світі» [14, с. 103]. Так само притаманна ця цілісність і певність свого покликання діяльності «бубабістів» кінця 80-х - початку 90-х років, що й дає нам підстави вважати їх творчість означеного періоду природним складником художнього світу «вісімдесятників».

Деякі питання виникають також при розмежуванні поколінь 80-х і 90-х років, оскільки в літературному процесі сьогодні присутні як «молодші», так і «старші» письменники, і працюють вони в одному часовому вимірі. Однак саме приналежність до певного історичного (поколін- нєвого) континууму визначає і специфіку їхнього світовідчуття, і характер поетичного осягнення світу.

Художній світ 80-х років у стилістичному та естетичному планах являє собою досить складний літературний феномен. Його складність полягає насамперед у тому, що до української літератури одночасно увійшли три покоління (в хронологічному розумінні цього поняття) - носії трьох різних світоглядно-естетичних концепцій, з різним історичним досвідом та різними соціокультурними умовами формування художньої свідомості: 1) поети, які розпочали свій творчий шлях в другій половині 60-х рр., протягом 70-х перетворилися, фактично на андеґраунд, і лише на початку 80-х рр. отримали можливість друкувати свої твори офіційно; 2) «власне вісімдесятники», які увійшли до української літератури на початку 80-х років, але творча свідомість яких формувалася в контексті «застійних» 70-х; 3) поети другої половини 80-х років - представники українського авангарду, світогляд яких формувався почасти відголосками тоталітарного режиму, почасти - атмосферою перебудови, а почасти - «постчорнобильським синдромом». Тобто в літературі майже одночасно почали функціонувати три різні типи світосприйняття, які, природно, взаємодіяли між собою, взаємно співвідносились, утворюючи своєрідний феномен «вісімдесятництва». Однак художню різноманітність поезії 80-х рр. об'єднувала в одне культурне явище надзвичайно важлива, засаднича творча домінанта. «Все, чому ми нині є свідками в напрочуд багатій (навіть у зіставленні з будь- якою іншою літературою світу) українській поезії, - як зауважив В. Моренець, - це рух від рубежа шістдесятництва разом з найбільш прозірливими й чутливими його призвідцями, рух від морально-філософських барикад в єдиному полі екзистенції: власної, народної, теперішньої, прадавньої - якої завгодно» [13, с. 23]. Дослідники поезії 80-х рр., протиставляючи їх найближчому в часі явищу «шістдесятництва», неодноразово наголошують на принципово інакшому поетичному світобаченні «вісімдесятників», орієнтованому не на суспільні проблеми та цілі, як це бачимо в 60- х, а на індивідуальне пережиття та філософське осмислення світу. Так, у вже цитованій статті

Моренець зазначає, що саме у 80-ті роки «вимальовується поетичний масив, у якому духовний світ поета здобуває нові, вищі ступені свободи і стає незалежним від суспільної мети, в етичному плані - рівновеликим цій меті». За твердженням І. Бондаря-Терещенка, у 80-х роках відбувається «перехід від знаменитих «ТАК» і «НІ» та проклятих «ЩО РОБИТИ» і «ХТО ВИНЕН» до універсальних питань буття» [2, с. 135]. В. Медвідь, який сам належить до покоління «вісімдесятників», говорячи про Київську школу поетів, пише: «Покоління з позначкою «пост»..., ті, котрі щезли й стали нашими передоросленими ровесниками, заговорили від інакшої мудрості, аніж їхні попередники... , позбувшись, просто кажучи, «народництва»...» [11, с. 118].

Ця «інакша мудрість», започаткована ще поетами Київської школи і розвинута у 80-х роках, полягає, як зазначив В. Кордун, у «поверненні до найпервісніших елементів і структур української міфологічної свідомості; спробах трансформації давнього міфологічного мислення в образах новітньої поезії, що опирається на новітню українську та західноєвропейську філософію і психологію» [10, с. 15] - тобто виразній міфологічній спрямованості художнього мислення. На цьому наголошують і інші дослідники поезії 80-х рр., зауважуючи, що вона «відбиває суть синкретичного мислення» (М. Сулима [32]); являє собою «думання не думкою, а усім єством, думання душею і Духом душевного життя» (Г. Штонь [32]); «відчуття причетності до вселенського розповиття і становлення світу», «хвала світові, його ... сокровенному сакральному смислові» (М. Москаленко [32]) тощо. Те ж саме можна сказати про творчість покоління, яке увійшло до літератури в першій половині 80-х років (В. Герасим'юк, І. Царинний, Л. Голота, І. Маленький, І. Римарук, П. Мовчан,

Чернілевський, А. Цвид та ін.). Отже, й ключ до розуміння поезії 80-х рр., її «інакості» слід шукати, на нашу думку, в тих міфологічних первинах, на які вона спирається.

Літературний критик Ю. Тетянич пише, що нова поезія, яка з'явилася на початку 90-х років, «якісно відмінна щодо всіх своїх попередників» [28]. У чому ж полягає ця відмінність? В.Виноградов, порівнюючи поетів 80-х і 90-х років, доходить висновку, що вони є «неполюсно різні» [4, с. 79], тобто ці два покоління не протистоять одне одному, багато в чому взаємно